Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

мене причетним до свого приватного життя!

— Вам не пощастить так легко виплутатись! — каже Гельсінгфорс тихим, свистючим голосом. — Ви зіграли жахливу роль! Я хотіла переконати Одрі в тому, що намір у неї несерйозний, і я це таки зробила б, якби не втрутились ви. Ви втручалися двічі! І надали реальності тому, що для неї було тільки грою! Одрі застрелилася, бо ви примусили її повірити, що вона на це здатна.

Я так обурююсь, що навіть забуваю про обережність.

— Вам дуже хотілося б перекласти свою вину на мене! — сердито кажу я. — Але ж то ви її спровокували! Ви кинули виклик Одрі, образили її, штовхнули на самогубство! Навіть більше — спонукали поправити пістолет на грудях!

— Замовкніть! — гримає Гельсінгфорс, обпалюючи мене несамовитим поглядом, і кидається туди, де на підлозі червоніє кривава пляма.

Я усвідомлюю, чому Гельсінгфорс метнулась до тієї плями тільки тоді, коли вона нахиляється.

Далі все відбувається дуже швидко. Я хапаю табурет, на якому щойно сидів, обіруч заношу над головою і тієї миті, коли Гельсінгфорс підводиться з пістолетом у руці, жбурляю його їй у голову. Але до голови табурет не долітає: Гельсінгфорс відбиває його рукою, що, мов підкошена, враз немічно обвисає. Я голий, як був, мчу понад бортиком басейну до виходу. Лунає постріл. Я вилітаю надвір і щодуху біжу вниз стежкою, яка веде до стайні. Позаду знову розлягається постріл, потім ще один. Я чую, як за мною хтось важко женеться, а попереду, метрів за тридцять, з’являється з карабіном у руці Джекі. Вона кричить:

— Ляжте, докторе! Ляжте!

Я збігаю зі стежки й падаю в траву. Лунають два гучні постріли, і щось глухо звалюється на землю. От і все. Я лежу у високій траві, і серце в мене як не вирветься з грудей. Я притискаюсь до підім’ятої трави, й починаю вірити, що живий.

Розділ п’ятнадцятий

— Вас не поранило?

Я перевертаюсь горілиць і бачу, як наді мною схиляється засмагле обличчя Джекі. Вона стоїть струнко у своїй заспокійливій уніформі, тримаючи карабін під пахвою, і дивиться на мене сповненими тривоги сірими очима.

— Вас не поранило, Ральфе?

Я підвожусь і стою, трохи погойдуючись.

— Ні. Тільки й досі не можу отямитись. Ніяк не збагну, чому Гельсінгфорс не влучила в мене. Така жінка, як вона, повинна вміти стріляти.

— Мабуть, вона стріляла з лівої руки, тому й схибила. Але я дуже боялася за вас. Ви застували її, і я не могла як слід прицілитись. А що з Одрі? — І Джекі переводить пильний погляд своїх сірих очей на будинок.

— Вона застрелилась.

Джекі вражено підводить брови.

— З ревнощів. Її штовхнула на це Гельсінгфорс. Вона поставила її на край безодні. Гадаю, ви розумієте, що я хочу сказати.

— Розповісте мені про все це потім, докторе, — уриває мене Джекі командирським тоном, дивлячись на годинник. — У нас іще багато роботи.

І одразу ж холоднокровно, владно й зі знанням справи, що викликає в мене захоплення, бере ініціативу в свої руки. Мені не хочеться довго розводитись про неприємну роботу, яка нам випала, про те, як ми несли — а Гельсінгфорс скоріше тягли — двоє тіл до купи дров, як укладали їх на ті дрова й розпалювали багаття. Я ще й досі чую потріскування вогню й відчуваю бридкий запах горілого тіла. В моїй уяві й досі постає Джекі, яка перегортає заступом ще гарячий попіл, відкидаючи вбік недогорілі кістки. Від Гельсінгфорс, правду кажучи, зостається зовсім невеличка купка порівняно з тією великою владою, яку вона мала за життя. Потім Джекі поливає ці рештки бензином і спалює їх дотла!

Залишається тільки позбирати гільзи та витерти криваву калюжу на підлозі в залі з басейном.

— Я зроблю це сама, — каже Джекі, — А ви тим часом прийміть душ, одягніться й приготуйте нам по чашці кави. Відчуваю, що мені кава не завадить.

Коли я закінчую готувати каву, на кухню заходить Джекі й каже:

— На щастя, тут неподалік є фонтан і каналізаційний колодязь.

Цієї ж миті дзвонить телефон. Ми ціпеніємо, потім Джекі випростується й коротко кидає:

— Я відповім.

Я йду вслід за нею до вітальні і, як тільки вона бере трубку, хапаю трубку з паралельного апарата.

— Лейтенант Девідсон, — по-військовому відрекомендовується Джекі.

— Говорить містер Берроу.

— Містере Берроу, — рішучим, навіть трохи погрозливим тоном звертається Джекі, — покликати Гельсінгфорс?

Я в захваті від такого самовладання Джекі.

— Ні, ні! — відповідає тремтячим голосом Берроу. — Ви ж знаєте, вона забороняє кликати її. Я дозволив собі порушити інструкцію тільки тому, що з вертольота, який веде спостереження за нашим кордоном, нам щойно повідомили по радіо, нібито вони побачили неподалік від її будинку великий вогонь. Це мене занепокоїло.

— Багаття вже догоріло, — каже Джекі. — Гельсінгфорс, Одрі й Мартінеллі на місці. Власне, тут уже все гаразд. Ніякої небезпеки немає.

— О, тим краще, тим краще, тим краще! — торохтить Берроу, і оці тричі повторені слова «тим краще» чомусь нагадують мені про його потрійне підборіддя, що звисає уступами. — Лейтенанте Девідсон, — провадить він таким солодкавим, таким лагідним і обережним голосом, що хоч прикладай його до рани, — а ви не знаєте, чи довго ще Гельсінгфорс збирається лишатись у нашому колі?

Оце «у нашому колі» — справжній шедевр підлесливості.

— Сьогодні ввечері вона з Одрі їде звідси, — відповідає Джекі так само швидко й рішуче. — Після вечері я повинна відвезти їх машиною до поїзда. Містере Берроу, ви хочете щось