Читати книгу - "Дорогами Маклая"

ніяких особливих заходів перестороги Якобус не вжив. Він не підозрював, що зв'язковий «Пемуди» — зрадник.

Коли вони запалили багаття і розташувалися біля них вечеряти, з джунглів по них ударили кулемети. Захоплені зненацька на голому березі й притиснуті до моря, партизани відчайдушно оборонялись, проте сили були надто нерівні. Голландці розстрілювали їх майже впритул. Бій тримав усього п'ятнадцять хвилин. Із сімдесяти чоловік уціліли тільки Якобус, Ахмат і Буа.

Це сталося об одинадцятій годині вечора, а о першій ночі в повітрі почувся гуркіт мотора. Дві парашутистки приземлилися точно біля багать, і голландці їх одразу схопили. Решта троє вистрибнули з літака трохи пізніше, і їх вітром відносило в джунглі. Голландці відкрили по них погонь, але при тьмяному місячному світлі влучити в парашутисток не могли.

Буа був тяжко поранений. Якобус наказав Ахматові переправити його до своєї людини в малайське село під Факфаком. Сам він лишився в джунглях шукати тих трьох.

Ахмат повернувся на четверту добу. Від старого Йоханеса, який дав притулок пораненому Буа, він дізнався, що По всьому Факфаку і в довколишніх малайських селах поліція розклеїла листівки, в яких обіцяла по п'ять тисяч гульденів за голови Мурані й Чао і десять тисяч за голову Сукьярті. Вдвічі більшу суму ті ж листівки обіцяли за (Пійманого Якобуса.

Голландцям були відомі імена всіх дівчат і те, що Сукьярті — командир групи. Очевидно, катуванням вони Примусили говорити захоплених у полон Сіті й Рохайю. Бідолахам це, однак, не допомогло. Їх стратили першого ж дня, публічно четвертували на центральній площі Факфака.

Якби Мурані, Чао і Сукьярті опинились у руках голландців, з ними вчинили б так само. За наказом генерал-губернатора Платеєли публічній страті через четвертування підлягали всі парашутисти, яких індонезійська армія закинула в Західний Іріан. Середньовічний вандалізм Платеєли анітрохи не бентежив.

— Мене звинувачують у надмірній жорстокості й надіті, намагаються порівнювати з Гітлером, — говорив він на прес-конференції, влаштованій з нагоди страти у Факфаку. — Але хіба я зазіхав коли-небудь на життя людини білої раси? Гітлер був виродок, який визнавав право панування тільки за німцями. Він рушив навалою на всю цивілізовану Європу, чавив гусеницями танків таких же білих, як він сам. А я змушений мати справу з расою коричневих дикунів, позбавлених будь-яких даних для того, щоб з ними поводились по-людському. Це всього лиш у чомусь схожі на людей тварини, у яких немає і ніколи не буде навіть найпростішого інтелекту. На них впливає тільки пострах: чим він кривавіший, тим більший досягається ефект. Якщо хочете, в цьому є певний гуманізм. Залякуючи, ми добиваємося покори, як це роблять приборкувачі звірів, і, таким чином, скорочуємо кількість майбутніх жертв.

Ситуація склалася така, що парашутистки, які лишилися живі, виконати завдання свого командування не могли. Дівчат треба було знайти й відіслати назад в Індонезію, на Амбоїну, або припровадити в Соронг, у штаб «Пемуди». До Соронга було вдвічі далі, ніж до Амбоїни. А шлях однаково небезпечний.

Розшукавши після довгих блукань по джунглях трьох парашутисток, Якобус вирішив добиратися до Амбоїни. Вирушаючи на вітрильному човні в ризиковану морську мандрівку, вони не знали, що через кілька днів війна закінчиться.

Минув час, настали довгождані мирні дні. Якобус одружився із Сукьярті, одній з тих парашутисток.

Вона служила в десантних військах, але сама з Бандунга. Там її батьки. Іноді вона літає до них у гості. Постійно сім'я Якобуса живе на Новій Гвінеї. На Амбоїні він буває тільки у відрядженнях, приїздить сюди читати лекції в місцевому педагогічному училищі, яке готує вчителів для Західного Іріану. Там, на Новій Гвінеї, він учителює в першій папуаській середній школі. Він міг обрати собі іншу кар'єру, політичну або адміністративну, але його привабила робота в школі.

Пригадую останню нашу зустріч. Він запросив нас до себе в готель. Сиділи на повитому квітами балконі, пили каву з коньяком. Ми встигли заприязнитись, і розлучатися було сумно. Якобус намагавсь усміхатися. Було незвично бачити його притихлим. Досі мені здавалося, що він людина, яка не може мовчати ні хвилини.

Нараз його матово-темні очі зблиснули. Сказав дуже жваво й ніби здивовано:

— Хай йому чорт, я думав, час має тільки один вимір, а виходить, є ще два. Вам не здається?

— Три виміри часу? — Я засміявся. — Можливо.

— Так, я тільки тепер це зрозумів. Крім власного часу, с часова швидкість і об'ємність. А прожив я нібито сто років або й більше. Так, набагато більше. Адже я прийшов у цей світ із кам'яного віку. Папуас-учитель! Майже фантазія. — Поставив на долоню чашечку з кавою, загадково усміхаючись, і втупився в неї, ніби пильно роздивлявся. Заговорив несподівано розважливо, усміхаючись чи то іронічно, чи то щоб приховати внутрішній біль: — Кава, коньяк, оцей балкон, журнальний столик, шезлонги… Фантазія! Для мене. Ви з цим народилися, всі атрибути цивілізації у вашому розумінні щось таке, що визначає життєву норму. — Помовчав, відпив кави, знов усміхнувся. — Взагалі цивілізація — це, мабуть, добре. Звичайно, добре. Неминуча і, сказати б, природна еволюція людства. Від цього нікуди не дінешся, і до цього зрештою ми всі прагнемо. Але знаєте, я часто шкодую, що не лишився колишнім Тельгумом. Тоді для мене не існувало б ніяких проблем. На будь-яке запитання у моїх одноплемінників є відповідь добрих і злих духів. Тепер я все повинен вирішувати сам. Цивілізація навчила мене логіки аналізу, і це, даруйте за нелогічність, найгірше, що вона могла мені дати. — Підвівся, пройшовся по балкону, знову сів. Якось зразу обм'як. — Вчора ви сказали, що я дуже веселий і навіть справляю враження безтурботного. Можливо, але якщо зазирнути в мою душу, веселого там не так уже й багато… — Налив чарку коньяку, маленькими ковтками повільно випив. Скривився від лимона. — Кажуть, коньяк придумали французи. — Засміявся. — Країна великої цивілізації! Я був у Парижі два тижні. Єлісейські Поля, набережна Сени, Лувр… Неповторно! З Гааги ми їздили під час канікул відпочивати в Італію і Францію. Туристи-анархісти. Так, цивілізація, чудовий замок на фундаменті з людських черепів… Я боюсь лишатися на самоті, весь час про щось думаю. Це нестерпно, одкровення за одкровенням. До нестями. Можливо, мої роздуми видадуться вам наївними, але и в усьому керуюсь тільки фактами. Аналізуючи своє життя,