Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

90° південної широти і вступив у володіння цією частиною земної кулі, яка дорівнює одній шостій всіх відомих материків.

— Від чийого імені, капітане?

— Від мого власного, пане професоре!

По цих словах він розгорнув чорного прапора з вишитою золотою літерою «N».

Відтак, повернувшись до денного світила, що осявало своїм прощальним промінням морський обрій, вигукнув:

— Прощай, сонце! Зайди, променисте світило! Сховайся за цим вільним морем, і нехай піврічна ніч вкриє темрявою мої нові володіння!

XV
НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК ЧИ ПРИГОДА?

Наступного дня, двадцять другого березня, з шостої ранку почалося готування до відплиття. Вечірні сутінки поглинула нічна темрява. Брав мороз. Яскраво сяяли зорі. В зеніті мерехтів чудовий Південний Хрест — полярне сузір'я Антарктики.

Термометр показував дванадцять ступнів нижче нуля; та коли вітер свіжішав, мороз видавався дошкульніший. На вільному плесі громадилася крига. Море ось-ось замерзне. Про те свідчили чорні латки, розкидані на його поверхні. Мабуть, басейн Південного полюса був зовсім неприступний взимку, коли крига сковувала його на півроку. Як у цю пору жили тут кити? Безперечно, вони пірнали під лід і пливли до тепліших морів. А тюлені й моржі, призвичаєні до найсуворіших умов, залишалися на крижаних узбережжях. Ці тварини пробивають ополонки в крижаних полях і не дають їм замерзати. Крізь такі душники вони випливають подихати повітрям. Коли птахи, гнані негодою, відлітають на північ, моржі та тюлені залишаються єдиними господарями полярного континенту.

Тим часом резервуари наповнилися водою, «Наутілус» почав поволі занурюватися. На глибині тисячу футів він став. Потому закрутився гвинт, і судно зі швидкістю п'ятнадцять миль на годину попливло просто на північ. Увечері ми вже опинилися під величезним крижаним панцером.

Із обережності віконниці були зачинені, бо «Наутілус» міг зіткнутися з якоюсь пливучою крижиною. Тим-то я весь день провів за переписуванням своїх нотаток. У голові роїлися спомини про полюс. Ми досягли цієї неприступної точки, досягли щасливо, не втомившися й трохи, — так ніби наш пливучий вагон котився залізничними рейками. А тепер вертаємо назад. Чи чекають мене ще якісь несподіванки? Можливо. Адже підводні чудеса невичерпні! П'ять з половиною місяців тому випадок закинув нас на це судно; ми пропливли чотирнадцять тисяч льє, подолавши відстань, більшу од земного екватора; а скільки пригод, страшних і цікавих, розмаїтили нашу мандрівку! Полювання в підводних лісах Креспо, лещата Торресової протоки й відвідини острова Гвебороар, коралове кладовище, перлові родовища біля Цейлону, Аравійський тунель, Санторинські вогні, золото бухти Віго, Атлантида, Південний полюс! Цілісіньку ніч переді мною поставали ці спомини.

О третій годині запівніч мене збудив якийсь страшний поштовх. Я підвівся на ліжку й почав прислухатися, коли враз мене шпурнуло на середину каюти. Видно, «Наутілус» на щось наскочив і накренився.

Тримаючися стіни, я полапки добрався до салону, осяяного світною стелею. Меблі були повалені. На щастя, скляні шафи, міцно пригвинчені до підлоги, стояли на місці. Картини на стіні правобіч зсунулися по вертикальній лінії і прилягли до шпалер, а ті, що висіли лівобіч, низом одійшли на цілісінький фут. Отже, «Наутілус» ліг на правий борт і не рухався з місця.

Зсередини чулися голоси, гупали кроки. Але капітан Немо не з'являвся. Коли я вже хотів вийти з салону, показалися Нед Ленд і Консель.

— Що сталося? — запитав я.

— Я хотів спитати про це пана професора, — відповів Консель.

— Сто чортів! — вигукнув канадець. — Я-то добре знаю, що там скоїлося! «Наутілус» сів на мілину і, далебі, не звільниться так легко, як тоді із Торресової протоки.

— Чи він хоч виплив на поверхню моря? — запитав я.

— Хтозна, — відповів Консель.

— Це неважко взнати, — зауважив я й глянув на манометра. На мій великий подив, він показував глибину триста шістдесят метрів.

— Що б воно могло означати?! — вигукнув я.

— Треба спитатися в капітана Немо, — мовив Консель.

— А де ти його знайдеш? — одказав Нед Ленд.

— Ходімо зі мною! — звернувся я до товаришів.

Ми вийшли з салону. В бібліотеці не було нікого. Біля головного трапа, в каюті команди — ні душі. Капітан Немо, певно, в стерничій рубці. Найліпше було почекати. Ми повернулися до салону.

На всі докори канадця я не обізвався й словом. Він таки мав з чого лютитися. Тож хай виговориться — на душі полегшає.

Так минуло хвилин двадцять. Ми пильно дослухалися, аж раптом увійшов капітан Немо. Він, здавалося, нас не помітив. Його лице, завжди спокійне, цього разу було стривожене. Мовчки глянув на компаса, на манометра, тоді торкнувся пальцем якоїсь точки на карті земної кулі там, де були південні моря.

Мені не хотілося заважати капітанові. Одначе трохи згодом, коли він до мене обернувся, я спитав — тими самими словами, що їх капітан обронив у Торресовій протоці:

— Що це, капітане, пригода?

— Ні, цього разу нещасливий випадок, — відповів він.

— Серйозний?

— Можливо.

— Є безпосередня небезпека?

— Ні.

— «Наутілус» сів на мілину?

— Так.

— І це сталося через…

— Примху природи, а не з вини людей. Ми маневрували дуже точно. Та часом ми безсилі проти закону рівноваги. Можна йти всупереч людських законів, але чинити опір законам природи — марно.

Дивний момент обрав капітан Немо для філософських роздумів. Зрештою, цією відповіддю він мені нічого не пояснив.

— Чи не можна взнати, капітане, — запитав я, — що призвело до нещасливого випадку?

— Перекинулась величезна крижана брила, ціла гора. Коли основу айсберга розмивають тепліші води або вона