Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

його Владарці, а та повертіла в руках і запитала:

— Що це? Що з ним робити?

— Подивись у нього, — підказав Нелюд.

— Як?

— Дивись! — а тоді взяв дзеркальце у неї з рук і підніс їй до обличчя. Доволі довго вона дивилася у нього, нічого, вочевидь, не розуміючи, а тоді зненацька скрикнула, відсахнулася і затулила лице долонями. Ренсом теж здригнувся — він уперше побачив, як вона просто піддалася почуттям. Світ навколо змінювався надто стрімко.

— Що це?! — вигукнула вона. — Я бачила обличчя!

— Це тільки твоє власне прекрасне обличчя, — мовив Нелюд.

— Я знаю, — сказала вона, відвертаючись від дзеркальця. — Моє обличчя… дивилося на мене звідти… Я стаю старшою чи це щось інше? Мені здається… я відчуваю, ніби в мене надто швидко б’ється серце… і стало холодно… Що ж це таке? — Вона переводила погляд з Нелюда на Ренсома і навпаки. З обличчя у неї наче спала завіса таємничості. Почуття тепер відбивалися на ньому так само чітко, як, приміром, на обличчі в людини, котра, почувши гудіння ворожих літаків, поспішає до бомбосховища.

— Що це? — перепитала вона.

— Це страх, — мовила Вестонова подобизна. На цих словах почвара повернулася до Ренсома і криво посміхнулася.

— Страх, — повторила Владарка. — Отже, це — страх. — Якусь хвилину вона, вочевидь, обмірковувала щойно зроблене відкриття і кінець кінцем доволі різко винесла остаточний присуд: — Мені він не подобається.

— Він мине, — сказав Нелюд, та тут уже втрутився Ренсом:

— Якщо ти зробиш так, як він хоче, то страх не мине ніколи. Навпаки, його ставатиме дедалі більше й більше.

— Ми кинемось у велику хвилю, — знову заговорив Нелюд, — пройдемо через неї і вийдемо з протилежного боку. Щойно ти спізнала страх, тож тепер тобі відомо, що саме ти мусиш перенести заради свого роду. Ти знаєш, що Владар на таке не наважиться; крім того, тобі й самій не хочеться, щоб він також пережив щось подібне. А тут узагалі нічого боятися; якщо вже на те пішло, то цю штучку створено для радості. Що в ній такого страшного?

— В мене одне обличчя, а тут їх стало два, — рішуче заперечила Владарка. — Ця річ, — показала вона на дзеркальце, — і я, і не я.

— Якщо ти у неї не подивишся, то й не дізнаєшся, яка ти гарна.

— Мені оце спало на думку, чужинцю, — сказала вона, — що плід не може з’їсти сам себе. Так і людина не може дивитися сама на себе.

— Звісно ж, плід нічого такого не може — бо він тільки плід, — мовив Нелюд. — Але ми можемо — бо ми люди. Ця річ називається дзеркалом. Людина може любити сама себе і розмовляти сама з собою. Це, власне, й означає бути людиною — дивитися на себе, буцім на іншу людину, і милуватися своєю вродою. Саме для цього й придумали дзеркало.

— Це благо? — запитала Владарка.

— Ні, — відповів Ренсом.

— Хіба можна про це дізнатися, не попробувавши? — сказав Нелюд.

— А якщо ти попробуєш, і виявиться, що це не благо, — додав Ренсом, — то чи зможеш стримати себе і більше не дивитися?

— Я вже побачила себе, — мовила Владарка, — але ще не знаю, як я виглядаю. Якщо вже я роздвоїлася, то краще все ж знати, яка та, інша. Послухай, Пістрявий, я подивлюся тільки один раз, щоб розгледіти обличчя тієї жінки. Навіщо мені дивитися більше?

Вона трохи боязко, але рішуче взяла у Нелюда дзеркальце і добру хвилину дивилася у нього; по тому опустила, але з рук так і не випустила.

— Дивно, дуже дивно, — озвалася нарешті.

— Та ні, гарно, — заперечив Нелюд. — Тобі ж сподобалось, правда?

— Так.

— Але ти так і не дізналася про те, що хотіла.

— А що це було? Я й забула…

— Ти ж хотіла дізнатися, чи гарно виглядаєш у цій одежі?

— Я бачила тільки обличчя.

— Відсунь дзеркальце трохи далі — тоді побачиш ту, іншу жінку, другу себе, повністю. Або ні — давай-но я сам тобі його потримаю.

Всі ці дії, на Землі цілком звичні і повсякденні, тут виглядали дико і безглуздо. Владарка спочатку подивилася, який вигляд має в одежі, потім — без одежі, потім знову в одежі, й урешті-решт вирішила, що в одежі виглядає гірше, і викинула барвисте пір’я геть, а Нелюд тут же підібрав.

— Хіба ти його не збережеш? — запитав він. — Гаразд, тепер ти не хочеш носити одежу щодня, але ж, можливо, колись тобі захочеться…

— Зберегти? — спантеличено перепитала вона, вочевидь, не надто розуміючи, про що йдеться.

— А, ну так, я й забув, що ти ніколи не житимеш на Твердій Землі, не матимеш дому і не станеш кінець кінцем справжньою господинею свого життя. «Зберегти» — значить покласти якусь річ туди, звідки її завжди можна знову взяти і де їй не зашкодить ні дощ, ні звірі, ні люди. Я подарував би тобі це дзеркальце, і воно стало б Дзеркалом Владарки — даром із Глибоких Небес, якого немає і ніколи не буде в інших жінок. Але ти сама нагадала мені, що у вашому світі не можна нічого ні дарувати, ні зберігати, не можна навіть хоч приблизно уявляти собі майбутнє — адже ви живете, ніби тварини, від одного дня до іншого.

Та Владарка, здавалося, зовсім його не слухала — вона просто стояла і дивилася у простір перед собою, наче заворожена яскравим і величним видовищем, що раптом постало у неї перед очима. Зовсім не скидалася при цьому на жінку, що думає про нову сукню. Вираз її обличчя вражав своєю шляхетністю — у нас така шляхетність давно вже перевелася. Велич, трагедія, високі почуття — ось що не йшло тепер їй із думки. Ренсом збагнув, що спокусник підсунув Владарці спочатку одежу, а потім і дзеркальце зовсім не для того, щоб розбудити в ній марнославство. Образ тілесної вроди був лишень засобом, який мав підштовхнути її до сприйняття ідеї душевної величі, а це таїло в собі значно серйознішу небезпеку. Нелюд прагнув, щоб вона звикла дивитися на себе збоку і навчилася захоплюватися собою. Він перетворював її уяву на театральну сцену, де головну роль було відведено примарному «я». Сценарій він написав уже давно.

XI

Позаяк того дня Ренсом прокинувся пізно, йому не дуже хотілося спати, коли споночіло. Море втихомирилося, дощу не було, і він сидів собі у темряві, спершись спиною об дерево. Владарка, судячи з рівного дихання, спала неподалік, а Нелюд, безперечно, пантрував десь поруч, щоб розбудити її і далі діймати своїми підступними розмовами, щойно Ренсом задрімає. І