Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Зараз перевірю, — схвильовано відповів Марек, одразу збагнувши напрям думки капітана. Якщо ці два кораблі були загоничами, завдання яких вигнати дичину зі сховку, то прямо по курсу їм назустріч щось би тихо мало рухатись. Не міни, скинуті на максимальній швидкості, а щось інше. Можливо, набагато серйозніше, як-от пара самохідних торпед. — Пане капітане, прошу дозволити сканування в оптичному діапазоні.

— Що ж, гірше нам від цього не стане, — буркнув Мирський. — Їм і так відомо, де нас шукати.

— Пане капітане, — озвався другий радар, — все ще нічого на мас-детекторі. Геть нічого в радіусі двох світлових секунд, ні попереду, ні нижче по курсу. У першій контрольній точці ми зіткнулися з незначною кількістю органічних решток, пройшли немов крізь розріджену хмару, трохи обдерли носа. Але не спостерігаю жодних ознак ні ескорту, ні озброєнь.

— Пане капітане, попереду все чисто, — доповів лейтенант Марек.

— Пильнуйте й шукайте далі! — Мирський подивився на свої руки, він склав їх на колінах у замок і стиснув настільки, що аж повипиналися вени — старечі руки, волосинки на зап’ястках сиві. — І як я дотягнув аж сюди? — тихо спитався він.

Теленькнула його робоча станція.

— Пане капітане, вхідний дзвінок.

— Прокляття.

Мирський ввімкнув відео. Телефонував комодор Бауер.

— Я зайнятий, — напружено сказав капітан. — Торпедна атака. Це може зачекати?

— Навряд чи. Відбувається щось чудернацьке. Як ви гадаєте, чому вони не відкривають вогонь?

— Бо вже вистрілили, тільки кулі поки що не долетіли, — зціпивши зуби, відповів Мирський.

Бауер прикипів поглядом до офіцера свого штабу, на його обличчі читався вираз мовчазної згоди. Він кивнув:

— Забирайте нас звідсіля чимскоріше, капітане. Я перекажу решті кораблів загону, щоб вони йшли за вами. Просто витисніть якомога більшу дельту-«ве» між нами й… тими.

Озвався другий радар:

— Час до точки максимального зближення торпед вісімдесят секунд. Пане капітане, поки що жодних свідчень, що вовки помітили рибку. Але вони можуть побачити їх своїми сенсорами, якщо використовують щось типу наших G-дев’яносто.

— Зрозуміло.

Мирський замислився. Щось не давало йому спокою; дошкульне відчуття, немовби він про щось забув. Той сплеск нейтринного випромінювання, ось що воно. Якщо нейтрино, то йшлося про сильну ядерну взаємодію. Чому ж вони не помітили жодного спалаху?

— Комендори, зарядити дванадцять SEM-двадцять і підготувати кормовий залп із найкоротшою траєкторією на перехоплення. Виходячи з припущення про атаку ззаду.

Капітан повернувся назад до телефона, але комодор, не чекаючи, вже поклав слухавку.

— Так точно. Пташок заряджено, — досить весело відповів Гельсінґус, смикаючи важелі та підкручуючи циферблати. Ще ніколи Мирський не бачив суворого офіцера комендорів таким радісним, особливо після втрати собаки. — Готовність десять секунд.

— Стерновий, — і далі командував капітан, — приготуватися до виконання за наказом маневру відступу.

Раптом за радарним постом пролунала тривога.

— Прошу дозволу доповісти, пане капітане, — почав був сполотнілий боцман на вахті. — Я щойно втратив «Принца Вацлава».

У бойовій рубці враз крутнулися обличчя, усі приголомшені.

— Що означає «втратив»? — гаркнув Вульпіс, знехтувавши субординацією. — Не можна просто взяти і «втратити» лінійний крейсер…

— Пане корветенкапітане, звідти більше не відповідають. Я не фіксую прискорення. Корабель видно на схемі, але там серйозні негаразди. — Оператор радара замовк на секунду. — Пане корветенкапітане, «Принц Вацлав» не відповідає на запити системи «свій — чужий». І випромінює забагато енергії. Певно, щось просто знищило її протиемісійне покриття на носі.

— Стерновий, я наказую виконати маневр відступу, — різко скомандував Мирський посеред незвичної тиші, яка запанувала після рапорту.

— Слухаюсь, пане капітане, приступаю до маневру, — і Вульпіс гарячково заходився клацати рубильники.

Одна з фундаментальних проблем ведення бою у відкритому космосі полягає в тому, що коли вже щось пішло чортзна-як, то не просто пішло, а понеслося із захмарною швидкістю. І що гірше, катастрофа ставала очевидною екіпажу тільки тоді, коли його корабель уже настільки перебував глибоко в зоні ракетного враження супротивника, що втеча була фактично неможливою. Мирський неодноразово обігравав цю ситуацію в розмовах із Бауером та іншими капітанами ескадри. Результатом завжди ставав план відступу. План паршивий, який мав єдину перевагу перед іншими альтернативами — ті виявилися ще гіршими. Щойно перед їхніми очима щось підстерегло лінійний крейсер і напало на нього із відстані майже дев’яносто тисяч кілометрів. Було би неправдою сказати, що вони такого не чекали, врешті-решт хіба ж не битися вони сюди прилетіли? От тільки не бачили вони ніяких інших ракет, крім своїх пташок, осколків від далекого вибуху та мжички з органічної «лупи» ворожих кораблів. В активному режимі лідар на «Владарі Ванеку» здатен побачити ракету з відстані майже в одну світлову секунду, тобто за триста тисяч кілометрів. Якби неприятель мав якусь променеву зброю, здатну завдати серйозних ушкоджень великому військовому кораблю на такій дистанції, чи вдвічі потужніше за їхнє власне озброєння прикриття, то вони вже, чорт забирай, підібралися до них набагато ближче. Все, що лишалося їм тепер зробити, — це розвернутися в режимі надзвичайної ситуації й дати тягу по вектору, скерованому геть від супротивника, поки той не встиг зреагувати.

Озвався другий радар:

— Перехоплення торпедами за сорок секунд. Обидва вовки траєкторій не змінювали, прискорення впало до одного «же».

— Що ж, приємно це знати. Фреґатенкапітане Гельсінґусе, я був би вельми вам вдячний, якби ви підготували якомога щиросердніше привітання нашим друзям, якщо їм спаде на думку відправити нам вслід передачку. Я не знаю і не хочу знати, чим вони дістали «Принца Вацлава». Панове, маю