Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Наші обличчя були так близько, що я відчував легкий аромат її парфумів — щось ніжне, ледь солодке, що майже п'янить. Я не поспішав. Хотів дати їй час, простір, можливість зупинити мене, якщо вона раптом передумає. Але вона не відступила, не відвела погляду.

Коли наші губи нарешті зустрілися, це було майже невагоме торкання. Спершу обережне, як перший дотик до чогось неймовірно цінного. Її губи були м’якими й теплими, і цей момент здавався водночас нескінченним і миттєвим.

Я відчував, як вона завмирає, а потім трохи розслабляється. Її пальці, які досі стискали букет, ледь помітно здригнулися. А потім вона відповіла, трохи сильніше притулившись до мене.

Мій палець обережно торкнувся її обличчя, кінчики волосся лоскотали мої руки. Я легенько провів рукою вздовж її щоки, зупинившись на лінії підборіддя. Вікторія тремтіла, і цей дотик здавався настільки інтимним, що я майже забув, що ми не наодинці. Її губи відповіли мені повільним, але впевненим рухом, наче вона хотіла переконатися, що це не сон. Я відчув, як вона обережно поклала свою вільну руку на мій бік, і цей жест змусив мене здригнутися від хвилі емоцій.

Коли ми нарешті відірвалися один від одного, я побачив, як її очі блищать. Чи то від щастя, чи від нерозуміння, що саме щойно сталося. А щоки палали легким рум’янцем.

— Це… було…

— По-справжньому, — тихо відповів я, вдивляючись у її обличчя.

Її губи трохи смикнулися, і вона ледь помітно кивнула.

Зал вибухнув аплодисментами, сміхом і вигуками, але для нас це звучало ніби десь далеко. У цю мить існували лише ми, і, здається, щось у наших стосунках змінилося назавжди.

Гучні оплески й радісні вигуки гостей нарешті повернули нас до реальності. Вікторія перевела погляд на натовп, і я побачив, як її вуста на мить розтягнулися в м'якій, але трохи збентеженій усмішці. Її пальці нервово перебирали стебла букета, ніби вона намагалася знайти в них опору.

— Це було… більше, ніж я очікувала, — прошепотіла вона, трохи нахилившись до мене, щоб наші слова залишалися тільки між нами.

— І все ж ти не втекла, — піддражнив я, не втримавши легкої усмішки.

— Втікати на підборах — складно, — вона скосила на мене погляд, але в її очах вже світилася іскра жарту.

Я вдихнув глибоко, повернувши голову до гостей. Вони радісно плескали, кілька родичів витирали сльози. Я помітив, як моя бабуся ледь не схопилася зі стільця, аплодуючи найбільш палко. Поруч дідусь ствердно кивнув, схвалюючи мій вибір.

— Гадаю, нам час йти до всіх, — сказав я, простягаючи Вікторії руку. Вона мовчки погодилася, легко поклавши свою долоню поверх моєї.

Ми разом спустилися до гостей, і кожен наш крок супроводжувався новими привітаннями. Бабуся першою обійняла нас обох, а її щирі слова змусили навіть мене трохи розчулитися:

— Я завжди знала, що ти вибереш ту, хто зробить тебе щасливим, Камілло. І я рада, що вона тут.

Вікторія подивилася на неї з вдячністю і ледь помітно стиснула мою руку.

— А ти… молодець, — буркнув дідусь, плескаючи мене по плечу, перш ніж додати: — Хоча я й думав, що ти ще трохи почекаєш із таким важливим кроком.

— Це доля, діду, — відповів я, вдячний за його підтримку.

Далі ми йшли через натовп гостей. Родичі, друзі, навіть знайомі підходили з привітаннями. Вікторія була досконала в кожному русі, її посмішка — природна, її відповіді — легкі й невимушені. Вона справді поводилася як справжня наречена, яка знає, чого хоче, і в цей момент я не міг відвести від неї очей.

— Ви просто неймовірна пара, — сказала Луїза, притискаючи нас до себе в коротких обіймах. — Але знаєте, що найкраще? Ви обоє змушуєте людей вірити в справжнє кохання.

Я коротко засміявся, а Вікторія кивнула, не сказавши ні слова. Її пальці ще трохи стиснули мою руку, і в цьому дотику було більше сказаного, ніж вона могла б висловити словами.

Ми підійшли до столу, де нас чекала весільна вечеря. Перед тим як сісти, я нахилився до Вікторії й прошепотів:

— Ти справжня магія, знаєш?

— Ти тільки помітив? — відповіла вона, кидаючи на мене хитрий погляд.

І хоч це був наш день, наш фіктивний шлюб, щось глибше й невидиме здавалось змінювалося між нами з кожною хвилиною.

Весільна вечеря розпочалася, і атмосфера стала ще теплішою. Залишаючи офіціантів розливати шампанське в келихи, гості вже починали підіймати свої бокали, аби сказати щось важливе.

Першою виступила бабуся. Вона підвелася зі свого місця, обережно тримаючи келих. Її обличчя світилися радістю, і здавалося, кожне слово вона вимовляла з любов’ю.

— Камілло, мій хлопчику, — почала вона, змахнувши невидиму сльозу. — Я пам’ятаю Камілло ще зовсім малим. Він бігав по дому, розкидаючи іграшки, ракетки й постійно щось вигадуючи. Завжди був неспокійним, але... таким добрим хлопчиком. Я ніколи не сумнівалася, що він виросте в людину, яка знає, чого хоче. Я завжди знала, що ти особливий. Ти маєш добру душу, сильний характер і... неймовірний смак у жінках, — гості засміялися, а я лише опустив голову, усміхнувшись. — Вікторіє, ти принесла в наш дім стільки тепла. Я хочу, щоб ти знала: ти завжди матимеш тут місце, де тебе любитимуть і підтримуватимуть. За вас, мої діти. За щастя, яке ви даруєте одне одному й усім нам.