Читати книгу - "Острів Дума"

Господь милосердний. Господь милосердний.

— Ви також, — відповів я. — Як це ви опинилися в Сарасоті? Це Ваєрмен постарався? — Я обернувся до свого compadre[288] по смугастій парасольці. — Це твоя заслуга, правда? Ти зателефонував Камену і попросив його зіграти на моїй лекції роль Сюрпризного гостя?

Ваєрмен похитав головою.

— Я подзвонив Пам. Я панікував, мучачо, бо бачив, що ти зовсім забив на свій виступ. Вона мені сказала, що після аварії ти якщо когось взагалі слухався, то тільки Камена. Тож я подзвонив йому. Я не міг собі уявити, що він моментально відгукнеться... та ось, бачиш, він тут.

— Я приїхав не порожній, привіз тобі подарунок від твоїх дочок, — сказав він, тицьнувши мені пакет. — Хоча тобі доведеться змиритися з моїм вибором, у мене не було часу на довгі пошуки крамницями. Боюсь, ти будеш розчарований.

Я раптом зрозумів, що в пакеті, і в роті мені пересохло. Тим не менш, я затиснув пакет під пахвою кукси, здер з нього стрічку і почав шматувати папір. Краєм ока зауважив, як Хуаніта підбирає з підлоги обривки. Переді мною була довга картонна коробка, схожа на дитячу труну. Звичайно. А на що інше вона могла бути схожою? На кришці був напис ЗРОБЛЕНО В ДОМІНІКАНСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ.

— Шикарно, док, — промовив Ваєрмен.

— На жаль, не було часу шукати чогось красивішого, — пояснив Камен.

Їхні голоси долітали десь здалеку. Хуаніта зняла кришку. Гадаю, передала її Джеку. З коробки на мене дивилася Реба, тільки тепер не в синьому, а у червоному платтячку, але в такому ж крапчастому, тими ж були сяючі сандалі «Мері Джейн», неживе руде волосся і блакитні очі, що промовляли: «Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей час!»

Усе ще з далекої відстані продовжував Камен.

— Це Ілса мені подзвонила і запропонувала повезти в дарунок ляльку. Вона попередньо порадилась телефоном з сестрою.

«Звісно, хто як не Ілса», — подумалось мені. Я чув невщухаючий лепет людей у галереї, схожий на шварґотіння мушель під Великою Ружею. В мене на обличчі все ще ліпилася посмішка типу Вау, як чарівно, але якби хтось зненацька штовхнув мене в спину, я б, мабуть, заверещав. Ілса єдина, хто була на острові Дума. Вона проїхала по дорозі аж за Ель Паласіо.

Навіть надчутливий Камен не завважив, що щось тут не так — звісно, він цілий день був у дорозі і почувався не найкраще. Натомість Ваєрмен дивився на мене схиливши набік голову, насупивши чоло. На той час, гадаю, Ваєрмен розумів мене вже краще, ніж це будь-коли вдавалося Камену.

— Вона знає, що в тебе вже є лялька, — продовжував Камен. — Просто вирішила, що в парі вони нагадуватимуть тобі про твоїх дочок, і Мелінда з цим погодилась. Ну і, звісно, в мене в запасі тільки Люсі...

— Люсі? — перепитав Ваєрмен, беручи ляльку в руки. Рожеві, набиті ганчір’ям ноги. Порожні лупаті очі.

— Вони всі схожі на Люсіль Болл[289], ось придивіться. Звичайно, дехто з моїх пацієнтів, кому я їх дарую, дають їм інші імена. Свою ти як назвав, Едгаре?

На мить колишня відмороженість затяла мені мозок і я почав перебирати Ронда, Робін, Рейчел, сідай на друга, сідай на приятеля, сідай на того сраного товариша. Відтак мені майнуло: воно було ЧЕРВОНИМ.

— Реба, — промовив я. — Як кантрі-співачку.

— І вона в тебе ще є? — спитав Камен. — Ілса казала, що так.

— О, так, — відповів я, згадавши розповідь Ваєрмена про кульки лотереї, як, варто лиш заплющити очі, і тоді чуєш, як вони викочуються на свої місця: клац, клац і клац. Мені здалося, що я зараз теж їх чую. В ту ніч, коли я закінчив картину «Ваєрмен дивиться на захід», до мене у Велику Ружу завітали гості, маленькі біженки шукали прихистку від бурі. Потонулі сестри Елізабет, Тесі й Лора Істлейк, І ось тепер у мене у Великій Ружі знову з’являться близнючки, навіщо?

Бо щось тягнеться до мене, ось навіщо. Щось тягнеться і воно вклало цю ідею в голову моїй дочці. Це чергове клацання коліщатка, черговий тенісний м’ячик вискочив з кошика.

— Едгаре, — покликав мене Ваєрмен. — Ти в порядку, мучачо?

— Так, — посміхнувся я, повернувшись до реальності з її яскравими кольорами. Я примусив себе взяти ляльку з рук зніяковілої Хуаніти. Нелегко це було зробити, але я зміг. — Дякую вам, докторе Камен. Дякую, Ксандере.

Він знизав плечима і розвів руками.

— Подякуй своїм дівчатам, зокрема Ілсі.

— Я так і зроблю. Пропоную ще по бокалу шампанського.

Усі залюбки погодилися. Я поклав нову ляльку до коробки, пообіцявши собі зробити дві речі. Жодна з моїх дочок ніколи не дізнається, як я злякався, побачивши цю ляльку. Іншою обіцянкою я себе запевнив в тім, що дві сестри — дві живих сестри — ніколи-ніколи не з’являться разом на острові Дума. І поодинці ніколи, якщо я зможу цьому зарадити. Цієї обіцянки я дотримався.

12 — ІНША ФЛОРИДА

— 1 —

— Добре, Едгаре, гадаю, ми вже майже завершили.

Певне, щось відбилось на моїм обличчі, бо Мері розсміялася.

— Невже все було аж так жахливо?

— Ні, — заперечив я. І справді, в інтерв’ю не було нічого жахливого, хоча від питань про техніку мого письма я почувався незручно. Вирішили, що те, що бачу, я вихлюпую фарбами на полотно. Така в мене техніка. А фактори впливу? Ну що я міг на це сказати. Світло. Для мене завжди найголовнішим залишається світло — і в чиїхось картинах, які мені подобаються, і в тих, які люблю малювати сам. Що воно робить з поверхнею речей, що висвітлює в їх глибині, що виймає звідти. Як на мене, це прозвучало не розсудливо, а тупо.

— О’кей, — промовила вона. — Останнє питання: скільки всього ви створили картин?

Ми сиділи в пентхаусі Мері Айр у Девіс Айлендс, фешенебельному районі Тампи, що здався мені світовою столицею арт-деко. В одному кінці величезної напівпорожньої вітальні стояла канапа, а в протилежному два розкладних стільці. Там не було книжок, навіть телевізора не було. На східній стіні, куди потрапляло вранішнє світло, висіла велика картина Девіда Гокні[290]. Ми з Мері сиділи на протилежних кінцях канапи. На колінах вона тримала блокнот для стенографічних записів. Біля неї на поруччі канапи містилася попільничка. Простір