Читати книгу - "Останній з могікан"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103
Перейти на сторінку:
дав рукою знак розвідникові і промовив:

— Скажіть цим добрим і лагідним жінкам, що прибитий горем батько дякує їм. Передайте їм, що господь, якого всі ми шануємо, хоч під різними іменами, не забуде цієї добрості їхньої.

Обернувшись до індіянок, розвідник переказав їм дяку полковникову в такий спосіб, що здавався йому найближчим до їхнього розуміння. Голова Манро тим часом схилилась на груди, і він знов уже западав у напівпритомну зажуру, коли це молодий француз злегка доторкнувся йому до ліктя. Спромігшись привернути увагу нещасного батька, він показав на гурт молодих індіян, що підійшли з легкими, але щільно закритими ношами, а потім на сонце.

— Я розумію вас, добродію, — відказав Манро, силою беручи себе в руки. — Я розумію. Така воля неба, і я їй не суперечу. Коро, дитя моє! Якби молитви бідолашного батька могли тобі допомогти, яка щаслива була б ти!.. Ходім, панове, — додав він, з лагідністю озирнувшись і марно намагаючись не показувати свого страждання. — Тут ми виконали свій обов'язок. Рушаймо звідси.

Гейворд охоче скорився наказові, що вимагав від нього покинути місце, де кожної миті, здавалось, він може втратити самовладання. Поки його супутники сідали на коней, він ще знайшов нагоду потиснути руку розвідникові й нагадати йому про домовлену зустріч у лавах англійського війська. Тоді жваво скочив у сідло, пришпорив коня і зупинився поруч нош, звідки чулось приглушене ридання, — єдина ознака, що там була Еліс.

Таким оце чином усі білі, за винятком Соколиного Ока, — Манро, що знову схилив голову на груди, Гейворд і Девід, що їхали за ним у журній мовчанці, у супроводі ад'ютанта Монкалмового з його почтом проїхали повз делаварів і скоро зникли в глухому лісі.

Одначе просте плем'я лісовиків не забуло цих випадкових приходнів-чужинців, з якими їх зв'язало спільне горе. Ще довгі роки історія про білу дівчину та молодого вояка-могіканина помагала збавляти довгі вечори та втомливі переходи, а юних завзятців делаварських напоювала бажанням помсти. Не забуто було й другорядних учасників тих пригод.

Через розвідника, котрий впродовж багатьох літ правив за проміжну ланку між ними та цивілізованим світом, делавари дізналися, що Сива Голова незабаром покинув цей світ, бувши зламаний, як хибно гадалося, своїми військовими невдачами, і що Щедра Рука забрав його доньку далеко до поселень блідолицих, де врешті висохли її сльози і натомість розквітнув усміх на устах, більш відповідний до її життєрадісної вдачі.

Та все це події далеко пізнішої пори, аніж сягає наша розповідь. А поки що, залишившись сам один з білих людей, Соколине Око рушив до місця, куди його тягло просто з невідпорною силою. Надійшов він саме вчас, щоб глянути прощально на Анкеса, якого делавари вбирали в останню його шкіряну одіж. Вони зупинилися, аби міг щирий лісовик хоч хвильку подивитись тужливо, а тоді щільно сповили тіло, і вже назавжди. По цьому виступила процесія, подібна до попередньої, і ціле плем'я зібралося біля тимчасової могили ватага — тимчасової, бо колись кістки його спочиватимуть серед могил його рідного народу. Як і біля Кориної могили, панував тут такий самий поважний смуток, така сама сувора мовчанка й шаноба до того, кому найбільше це горе боліло. Тіло Анкесове посадовили в ямі лицем до схід сонця, а обік нього поклали знаряддя війни та ловів, потрібні на останню дорогу. В повивалі залишено було отвір, щоб душа небіжчика могла при потребі сполучитися із своєю тлінною поволокою, а саму могилу з чисто індіянською винахідливістю захистили від можливого нападу хижих звірів. Коли самий погреб скінчився, всі присутні перейшли до духовної частини обряду.

Увага всіх знову звернулася до Чингачгука. Досі він ще не промовив ані слова, а між тим від такого славетного ватага та ще й за таких обставин сподівалося почути щось утішливого й повчального. Свідомий цієї волі громади, суворий і стриманий могіканин підвів лице, доти сховане у складках одежі, і твердим поглядом обвів натовп. Його міцно стиснені виразисті уста розтулилися, і вперше за ввесь час похоронного ритуалу голос його прозвучав чітко й гучно.

— Чого мої браття в жалобі? — мовив він, скинувши оком на кільце понурих вояцьких облич. — Чого плачуть мої доньки? Що молодий вояк пішов на багаті ловецькі землі? Що ватаг життя своє в честі прожив? Він був добрий, справедливий, хоробрий. Хто це може заперечити? Маніто потребував такого вояка, і він покликав його до себе. А я, син і батько Анкеса, — я наче знеживлена сосна на порубі блідолицих. Рід мій одійшов і від берегів солоного озера, і від пагорбів делаварських. Але хто ж може сказати, що змій свого племені позбувся мудрості? Я самітний…

— Ні, ні! — не витримав Соколине Око, що досі співчутливо дивився на суворе обличчя свого друга, зберігаючи звичне самовладання. — Ні, сагаморе, ти не самітний. Хоч у нас різного кольору шкіра, господь сказав нам однією стежкою іти в житті. Я не маю родини і, можна сказати, як і ти, не маю свого народу. Він був твоїм сином і червоношкірим, тобто, можливо, ближчим тобі по крові. Але ж він так часто боровся опліч мене на війні і спав обік мене за мирних часів! Тож якби я коли-небудь забув про Анкеса, нехай мене забуде той, що створив усіх нас, хоч би й якого ми кольору шкіри та вдачі! Покинув нас хлопчина на якусь пору, але ти, сагаморе, не самітний.

В запалі почуттів розвідник простяг руку над свіжою землею, і Чингачгук міцно її стис, Пойняті цим дружнім стиском, обидва завзяті й безстрашні лісовики схилили свої голови, а з очей їм закапали пекучі сльози, зросивши Анкесову могилу, немов краплі дощу.

Побожну тишу, що запала після такого вибуху емоцій двох найславетніших на цілий край вояків, перервав раптом голос Таменунда, що закликав натовп розійтися.

— Годі, — сказав він. — Ходіть, діти ленапів, гнів Маніто ще не минув. Навіщо Таменундові залишатись? Блідолиці посіли землю, і час червоношкірих ще не настав. Мій день був занадто довгий. Уранці я бачив синів Черепахи щасливих і дужих, а ось тепер, на схилку дня свого, дожив до того, що побачив останнього вояка з мудрого роду могікан.

Примітки

1

Епіграфи до розділів III, VI, XVII та XXIII, а також перший вірш переклав Дмитро Паламарчук. Епіграфи до розділів XXIX та XXXII переклав Борис Тен. Решту епіграфів та віршів переклав Ростислав Доценко.

2

Кожне індіянське плем'я мало свою мову або говірку, тож звичайно тій самій місцевості надавано різних назв, здебільша описових. Так, наприклад, назва цього

1 ... 102 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній з могікан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній з могікан"