Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

поїдять. А потім вони підуть далі ловити цих малюків, а ми з нір повилазимо й житимемо далі. Що ж тут вирішувати! Правильно?.. Правильно, я тебе питаю?

Дідок невпевнено кивнув.

— Ну от, бачиш, я тебе зрозумів. Житимемо далі… Ти зможеш так жити, Опеньку?.. Я питаю, ти після цього зможеш жити, Опеньку? А ти, Мишо? Вам у ваших підвалах не снитимуться ці голодні змерзлі діти, яких ви перед зимою вигнали в ліс?.. Я тебе питаю, Опеньку! Снитимуться вони тобі чи ні? Мовчиш? Задницю собі почухай, якою все це придумав. Може, вона тобі щось розумніше підкаже. Не підказує? Ні? Тоді я тобі підкажу. Вони тобі снитимуться. Але не тому, що совість у тобі заговорить. Мертві не говорять. А тому, що тобі страшно стане. Бо ти про це трохи довше подумаєш і зрозумієш, що наступного разу вовкулаки прийдуть так, що ти про них нічого не знатимеш. Не буде Лисого, щоб попередити тебе, бовдура, розумієш? І будеш ти вдень тремтіти, чекаючи ночі, а вночі дивитимешся цим дітям в очі. От тільки повернути вже нічого не зможеш. Бо що минуло, того не повернеш… Вони діти! Вони розумні. Мудрі. Сміливі. Але вони діти. І коли ти своєю… головою надумаєш погукати їх назад до села, їх уже на світі не буде. Бо зиму вони в лісі не переживуть. От і все. А тепер іди звідси, бо ще одне слово скажеш, і до вовкулаків не доживеш. Я сам твою гнилу душу витрушу. — Борода помовчав, вгамовуючи гнів. — І всі йдіть, хто зі страху ладен дітей повбивати. Скільки у нас дітей у селі? — Борода перейшов на крик, лютий крик. — Я питаю, скільки у нас дітей? Що з нами буде, якщо ми ще й без цих дітей залишимося? Що з нами буде, я вас питаю!

І більше ніхто не сказав жодного слова. Але ніхто й не пішов від хати покійного Інженера. Навіть Миша з Помидорою, навіть Опенько.

Останній подвиг Василема

Сирі опеньки їсти не можна. Це кожен знає. Дехто взагалі вважає, що гриби — шкідливі й отруйні. Василь ніколи ні з ким не сперечався. Хай собі думають, як думають. Сам він опеньки їв. Не часто, звичайно, бо де ж їх часто візьмеш! Вони бувають тільки восени. Осінь іще не настала, тому Василь дуже здивувався, побачивши величезну сім’ю гарненьких рожевеньких опеньків. От тільки в чому їх зварити? А варити треба довгенько — не менше години. Одного разу він проварив їх недостатньо, коротко, потім мав клопіт — два дні штани в руках носив.

Василь витяг ножа й гарненько позрізав усі гриби. Він склав їх у торбину й вирішив зварити трохи згодом. Але раптом зупинився, вражений простою думкою: коли згодом? Де? В чому? Він нічого не мав, крім зброї. Нічого! У нього немає казанка й ніколи не буде! Він сам собі казанка не виготовить. А коваль загинув разом із усім селом.

І знову серце налилося люттю на лисого шмаркача. Хоч би чого це йому буде коштувати, він уб’є негідника. Ні, цей малий покидьок ніколи не стане дорослим!

Василь ішов легко, сонливість зникла. Він розумів, що до села підходити треба поночі, отже, коли буде вже неподалік, треба знайти добре дерево й поспати на ньому. Сонце вже перетнуло південь, коли Василь заліз на дерево й поринув у тривожний, болісний сон. Спати на дереві взагалі незручно, а тут іще й думки, ненависть. У лісі вже починало темніти, коли він зліз із дуба, поспавши, але не відпочивши.

Тепер він ішов обережніше, скрадаючись, мов звір. Він уже був мисливцем. Йому ще йти дві-три години. Треба поїсти. Василь розв’язав торбу, дістав яблуко й відкусив. Те, що він побачив у яблуці після цього, змусило його здригнутися й довго плюватися. В яблуці просто не було жодного вільного місця. Все займали черви. Були вони крихітні й синенькі. При тому на шкірі плода не було жодного сліду червивості. Василеві стало так гидко, як ніколи до того.

Він не міг себе змусити запустити руку в торбу. Просто перевернув її й витрусив на траву весь її вміст. Яблука, огірки, груші, опеньки. І зразу побачив, що ніжки опеньків сині й ворушаться.*

То це виходить, він їх сам собі в торбу навантажив, цих черв’яків! Але як же так? Адже опеньки не бувають червивими! Втім, у серпні опеньків також не буває. Тобто це просто ніякі не опеньки. Це якесь бісівське зілля. Ось вона — неміряна черва. Вона тепер скрізь.

Тут йому здалося, що в роті щось заворушилося. Василь знову почав плюватися, потім набрав повен рот води з баклажки, прополоскав рот і виплюнув. І ще раз. І ще. Отямився лише тоді, коли з’ясувалося, що води більше немає. Він розлючено потоптав рештки плодів та грибів і пішов далі.

Василем наблизився до села, коли вже зовсім смеркло. Вивіряв кожен крок, пильно придивлявся до кожної темної плями в лісі. Будь-який кущ міг виявитися ворогом або звіром. Ясна річ, так близько від села звірів бути не повинно, але йому ризикувати не можна. Якщо він не вб’є цього негідника, всьому світові може настати кінець.

Від голоду зводило живіт, однак Василь знав, що ніяка сила в світі не змусить його сьогодні щось з’їсти.

І знову Василь завмер, вражений несподіваною думкою: звідки неміряна черва знала, що ці гриби хтось зріже й покладе в торбу? Ніхто ж, крім нього, Василя, не їсть грибів. То це може означати тільки одне: саме на нього черва намагалася в такий спосіб полювати. Це ж ясно! Які ж іще потрібні пояснення?

Але чому? Чому він?

…Від неміряної і конечної черви.

Лиш він зможе її подолати.

Василь згадав слова, вибиті на камені, і все стало на свої місця. Все прояснилося. «Лиш він зможе її подолати». Ось воно. Там же не сказано, хто «він». А він — це Василь. Хіба ні? Це ж очевидно! Ось як хитромудро черва намагалась його дістати! І не вийшло. Бо Василь — не той чоловік, якого можна так легко обдурити. Інший би відкусив і навіть не глянув на надкушене яблуко. А він подивився! Він зразу побачив, що тут щось не так. І всі овочі з торби не рукою діставав, а витрусив — теж молодець. Інший би шасть рукою в торбу! А що вже звідти вийняв би — невідомо.

Он воно що! Це все організовано, сплановано, здійснено з однією