Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

свої спантеличені погляди на рибу, Канґецу-кун промовив:

— Я вернувся з рідної провінції чотири дні тому, але так забігався у справах, що не мав часу раніше завітати.

— З цим не треба було так спішити, — як завжди, грубо кинув господар.

— Звісно, можна було б і не спішити, але мені не давали спокою ці подарунки.

— Це що, тунці?

— Еге, моя батьківщина славиться ними.

— Може, й славиться, але в Токіо їх легко дістати.

Господар узяв найбільшого тунця і понюхав.

— На запах тунця не оціните.

— Чи не величиною вони славляться?

— А ви покуштуйте.

— Що ж, можна було б і покуштувати, але я бачу, голову надгризено.

— Тому я кажу, що квапився якнайшвидше принести дарунки.

— Чому?

— Як це — чому? Миші погризли рибу.

— Це вже небезпечно. Поласишся, а там, гляди, й на чуму заслабнеш.

-Не турбуйтесь. Нічого страшного, мало обгризено.

-Де ж вонн пообгризали?

— На кораблі.

— На кораблі?

— Нікуди було діти рибу, і я поклав її разом із скрипкою у футляр. Але того ж вечора, вже на кораблі, миші її надгризли. Півбідn, якбн тільки рибу. А то ж вони переплутали скрипку з тунцями і також до неї взялися.

— От дурні! Як поселилися на кораблі, то вже їм розум одібрало, чи що? — бовкнув господар, не відриваючи погляду від тунців.

— А що ти хочеш від мишей? Вони завжди дурні. Я побоювався, що вони їх потрощать у пансіоні. Тому на ніч брав із собою в ліжко.

— Який же ти неохайний!

— Тому, будь ласка, не спішіть їсти, а спочатку трохи помийте.

- Якщо трохи помити, то вони не стануть чистими.

-Тоді можна було б помити лугом.

- І скрипку ти брав із собою в ліжко?

— Скрипка надто велика, їі в ліжко не візьмеш…- почав Канґецу-кун.

— Що? Ти спав, обнявши скрипку? — гучно перебив Мейтей. — Оце вишуканість! Недарма колись писали: «Весна іде й до серця тиснеш важку біву». Тож геніям в епоху Мейдзі сам Бог велів спати із скрипкою. Інакше вони не перевершать стародавніх людей. Тофу-кун, можна сказати віршами «сінтайсі»: «Довгими ночами мій сон оберігає скрипка».

— Вірші в новому стилі — це вам не «хайку», їх швидко не напишеш. Зате в них стільки чарівної музики, просякнутої таємницями людської душі.

— Ого! А я думав, що людську душу викликають пахощами кадильних паличок. Виходить, «сінтайсі» теж мають владу над нею, — просторікував Мейтей-кун, закинувши гру.

- Як будеш базікати, програєш! — попередив господар.

— Який там програєш, коли мій партнер ні руками, ні ногами не може ворухнути, наче той восьминіг у казані. Я навіть з нудьги зацікавився скрипкою, — спокійнісінько відповів Мейтей:-кун.

— Твій хід. Я ж тебе жду, — трохи роздратовано сказав Докусен-кун.

— Невже? Ти вже пішов?

— Аякже, давно.

— Куди?

— Сюди, вбік.

— Справді… «Поставив пішака й програв». В такому разі ми… ми… ми… «Ого, вже вечір заходить». Чогось я не бачу пристойного ходу. Ну що ж, ти ще раз іди.

— А хіба так грають?

— .Як не грають, то я піду… От сюди, в куток зверну чи що… Канґецу-кун, миші познущалися з твоєї скрипки тому, що вона дешева. Ти б не поскупився і придбав дорожчу. Я міг би тобі в Італії замовити скрипку трьохсотлітньої давності.

— Будь ласка, дуже прошу, замов. До речі, й заплати за неї.

— А кому потрібне таке старе дрантя? — сердитим голосом дорікнув недоумкуватий господар.

— Ти що, прирівнюєш стару скрипку до старого людського дрантя? Якщо навіть старе дрантя, приміром, Канеда, користується в наш час популярністю, то що казати про скрипку? Вона тим краща, чим старіша… Ну, Докусен-кун, іди скоріше. Хоч я й не Кеймаса, та скажу: «Осінній день короткий…» [192]

— От морока грати з таким метушливим, я к ти! Ніколи й подумати. Нема ради, піду сюди…

— Ого, нарешті-таки набрався відваги. Як жаль! Я не думав, що ти сюди вдариш. Виходить, дарма тебе забалакував, дарма вселяв зневіру.

— Що ж тут дивного? Ти ж не граєш, ти шахруєш.

— Оце й називається школа «Хон’інбо», Канади та всіх інших сучасних джентльменів… Гей, Кусямі-сенсей, Докусен-кун справді-таки об’ївся протухлих маринованих овочів у Камакурі, адже його нічим не розворушиш! Низько йому вклоняюсь. У ґо поганенько грає, зате скільки витримки!

— У тебе її не вистачає, ти б з нього брав приклад, — тільки встиг порадити господар, не повертаючи голови, як Мейтей показав йому свого довгого червоного язика. А Докусен-кун, наче його ніщо не обходило, знову взявся підганяти супротивника:

— Твій хід.

— Відколи ти почав учитись грати на скрипці? Я теж вирішив спробувати. Кажуть, дуже важко, — спитав Тофу-кун Канґецу-куна.

— Взагалі, кожен може сяк-так навчитися.

— Я так собі думаю: це теж мистецтво, отож хто знається на поезії, той і в музиці досягне успіху.

— Авжеж, я певен, що в тебе вийде.

— Коли ти почав?

— Ще в гімназії. Сенсей, я вам не розповідав, як я вчився грати на скрипці?

— Ні, не розповідав.

— Напевне в гімназії був учитель, котрий вмів грати на скрипці?

— Та де там, не було жодного. Я самотужки вчився.

— Ти просто геній.

— Не обов’язково вже геній, як самотужки вчився, — холодно заперечив Канґецу-кун. Здасться, тільки він може заперечувати, коли його називають генієм.

— Ну гаразд, розкажи, як же ти самотужки вчився грати. Хочу скористатися твоїм досвідом.

- Чого ж не розказати? Можна. Сенсей, розказувати?

- Розказуй.

— Тепер часто на вулицях можна здибати хлопчаків із скрипками у футлярах. А от колись у гімназіях майже ніхто не займався європейською музикою. А в нашій убогій околиці й поготів. Про яку музику можна було говорити, коли нам не вистачало найскромнішого взуття — солом’яних сандалій на мотузяній підошві?

— Ого, там розповідають щось цікаве! Докусен-кун, пора вже кінчати, — запропонував Мейтей-кун.

— Ні, ще лишилося кілька вільних кліток.

— Хай собі залишаються! Дарую тобі на згадку.

— Просто так не годиться брати.

- Який ти акуратний! А ще називаєш себе прихильником дзен-буддизму! Ну, швидше кінчаймо!… Здається, Канґецу-кун розповідає щось цікаве… Мабуть, про ту гімназію, куди учні ходили босими…

— Не може цього бути.

— Кажуть, нібито босих учнів так ганяли на стройовій підготовці, так ними крутили — то «наліво!», то «направо!», — що в них п’яти огрубіли.

— Де це таке видано? Хто вам сказав?

— Байдуже, хто. Іще казали, ніби ті учні носять коло пояса здоровенні рисові колобки й китайські