Читати книгу - "Закляття відьмака"

При мені розмови про загибель Чорного Стрільця не було. Я почула дуже мало, але все зрозуміла. Чорний Стрілець, попри хворобу душі, був у них великим воїном. Він, на своє горе, покохав доньку Білого Лицаря. Але Лицар був іншої християнської віри. Коли він взнав, що Чорний Стрілець вчащає до доньки на хутір, то відіслав її з тіткою в далеке село. І так, щоб не знав Чорний Стрілець. Але хтось, певно, той бадханім-дудар, що звеселяв воїна, а може, й не він, — вивідав, де схована донька Білого Лицаря. Хтось той і допоміг їй утекти з далекого села. Вони сховалися в зрубі старого осочника, що оберігав дичину в дубових і липових гаях. Це далеко, за річкою Либіддю, а там на горбах збираються місцеві чародійки. Звідтіля дівчина прибігала на побачення до Стрільця, на любодійство потаємне. Знов про це взнав Білий Лицар. Узнав він від слуги-наймита Стрільцевого. Слуга той служив Стрільцеві за город і хату. Чим вони, Лицар і ниций слуга, були пов’язані — невідомо. Певно, що не тільки грошима. Так от — Білий Лицар запалав такою лютою ненавистю до коханця своєї доньки, що підкупив слугу-наймита убити Чорного Стрільця.

Була слабина в Чорного Лицаря — він страждав сильними головними болями. Той слуга-наймит підсипав у вино зілля. І, сонного, обпоєного дурманом, задавив його. А тоді витяг з помешкання і пхнув під ноги коню. І коня він підпоїв зіллям. І кінь потовк тіло свого господина. Тоді наймит заколов коня, випустив калюхи на землю. Нібито божевільний Стрілець сам таке вчинив у своєму безумстві. Бо за кілька років перед тим Чорний Стрілець у нестямі зарубав свого коня, який йому чимсь не догодив. Що то за сила і шаленство були в Чорного Стрільця, можете собі уявити — він мечем німецьким вдарив коня по тімені. І цілком розрубав кінську голову на дві рівні частини до самих зубів! Такого шаленця можна було взяти лише хитрістю. Бачите як — і в цій землі язичників-многобожців усе повторюється: от вам Самсон, от вам і Далила! Тільки на їхній, місцевий копил.

Як я це сказала при ребе Мерхаві, він поцілував мого тата і мовив: «Твоя Юдита може стати новою Етерою!» А татусь образився і сказав: «Ти бажаєш мені, щоб вона, о горе мені, була з необрізаним?!» Ну, ребе Мерхав почав перед ним вибачатись. І, щоб якось те замазати, подарував мені угорського золотого! А татусь тоді був занепокоєний, бо він дуже хвилювався, коли мені хтось щось пророчив, — дуже боявся, щоб не наврочили. Він мене відіслав подалі, сказав, щоб я не крутилася під ногами, хоч я вже доросла, а не дитина. Потім я взнала, чому ребе Мерхав так усе добре знав, — він був із воєводськими писарями при розгляді тієї справи про смерть Чорного Стрільця.

Потім знов у нас зупинився ребе Мерхав, коли разом із княжим воєводою виїздив назустріч великому князю. Того літа була велика рада — з’їхались і сиділи на Горі в замку сам польський король Ягайло, великий князь Вітовт, його татарський приятель царевич Джалал-Еддим та ще й з далекої півночі примчав тверський князь Олександер. Я вже добре не пам’ятаю, але ніби ребе Мерхав казав, що вони раду радять супроти московського князя. Можна сказати — найзнаменитіші персони тих земель зібрались. Не обійшлося й без брехливого грека Фотія, його тоді митрополитом прислали до місцевих жителів. Він усе коло владців крутився. І взагалі, він довго в Києві сидів. Ні мій татусь, ні ребе Мерхав не могли спокійно вимовляти його імені! Ребе Мерхав аж плювався! Бо людям було погано від його підлот. Цей Фотій повернув справу так, що винними у великій лихві, торговельнім здирстві, фальшивім золотарстві та псуванні монет були наші люди і вірмени. Ну, вірмени хай, з ними ще треба розібратись… Але ж наші люди причому? Для чого він те робив, для чого туману й каламуті напускав через своїх похлібників? Дуже просто — він і сам, і його люди тим часом по церквах, по монастирях закидали сіті й виловлювали звідтіля все коштовне. Знали ми про все це від ребе Мерхава. А ребе Мерхав знав від співака з їхнього головного храму Софійського. Той грек Фотій чого тільки не повигрібав із головного храму: якість страсті Христові, окуті золотом і коштовним камінням, риб’ячої кістки посох із золотим окуттям, золотий посуд, прикрашений справжніми шафі рами! Особливо ж той співак уболівав, що сандалії їхнього Бога привласнив собі цей підступний і лживий грек! Ну й дивні у них люди — через шкіряні сандалії більше перейматись, ніж через золотого келиха!

Ребе Мерхав не сам, а через місцевих сповіщав воєвода про все те, а воєвода сповіщав великому князю Вітовту. Але чомусь Вітовт не обмежував грабунки клятого грека Фотія. Ніби й не чув доносів про його «діяння». Про наших же людей усе чув, що вигадав грек і його посіпаки. І доводилось нашим людям щоразу збирати монети на подарунки Вітовту. І вийшло так, — це не мої слова, а татові, а йому ребе Мерхав їх промовив: «Чутки про юдейську лихву, вигадані греком Фотієм, принесли вдесятеро більше монет литовцю, ніж той Фотій потяг із Києва до Москви для свого володаря — московського князя!»

Але й відвертий грабіж заброди-грека великий князь Вітовт повернув собі на користь. Він вигнав грека із своїх володінь за крадіжки коштовностей, витурив нашого хитромудрого ворога, щоб він, підручний московського князя, не підбурював місцевих поселян проти литовців…

Так-от — Фотій ще розкошував, як у райських кущах, залишених без ангелів-хранителів. А місцеві поселяни все лихіше стали позирати на наших людей. Правда, не всі, але дедалі більше було роздрочених… І от приїхав ребе Мерхав і почав розповідати татусеві про справи на Горі. Перш за все як загинув Білий Лицар.

Ребе Мерхав, сотворивши молитву, на світанку вийшов із помешкання. Піднявся на вежу до сторожового. Той, звичайно, куняв. Ребе Мерхав любив помилуватися з височини замку на Поділ і заплави, на ріку. Він тільки зиркнув на Поділ — побачив внизу пожежу. І відразу вгадав, — це