Читати книгу - "Лоліта"

фарс), я нiчого iншого не бачу для пом'якшення своїх страждань, як понурий i дуже локальний палiатив словесного мистецтва. Закiнчу цей роздiл цитатою зi старого й, мабуть, не справдешнього поета: Так даниною цноти в нас єси Обтяжене ти, почуття краси!

32.

Пам'ятаю день пiд час нашої першої поїздки — нашого першого кола раю — коли для того, щоб вiльно заливатись своїми фантасмагорiями я прийняв важливе рiшення: не звертати уваги на те (а було це так явно!), що я для неї не коханець, не мужчина з нескiнченним шармом, не близький приятель, навiть цiлком не людина, а всього лише пара очей i товстий фалос довжиною в фут — причому наводжу тiльки пристойне. Пам'ятаю день, коли взяв назад (суто практичну) обiцянку, з самого зиску дану їй напередоднi (щодо чогось, що моїй смiшнiй дiвчинцi жадко хтiлось, вiдвiдати, наприклад, новий роликовий каток з особливим пластиковим покриттям або пiти без мене на денну програму в кiно), я мигцем помiтив з ванної, завдяки випадковому складенню двох дзеркал i прочинених дверей, вираз у неї на обличчi — важко збагненний вираз безпорадностi такої повної, що вiн вже нiби переходив у безтурботнiсть непоумства — саме тому, що почуття скривдженостi й нездоланностi дотнуло межi, а мiж тим усяка межа передбачає iснування чогось за нею — звiдси й нейтральнiсть освiтлення, й беручи до уваги, що цi припiднятi брови й привiдкритi губи належали дитинi, ви ще краще оцiните, якi хланi спланованої хотi, який вторинно вiдбитий вiдчай утримав мене вiд того, щоб впасти до її нiг i вилитись людськими сльозами, — й пожертвувати своєю ревнiстю задля того невiдомого менi задоволення, яке Лолiта сподiялась витягти зi спiлкування з неохайними й небезпечними дiтьми зовнiшнього свiту, що бачився їй справжнiм.

Є в мене й iншi напiвпридушенi спомини, якi нинi встають недорозвиненими монстрами й терзають мене. Якось, на бердслейськiй вулицi з заходом у проглядi, вона звернулась до маленької Єви Розен (я супроводжував обох нiмфеток на концерт, i просуваючись за ними, в натовпi при касi тримався так близько, що тицявся в них) — i ось чую, як моя Лолiта, у вiдповiдь на слова Єви, що "краще смерть, нiж Мiльтон Пiнський (знайомий гiмназист) та його судження про музику", каже надзвичайно спокiйно й серйозно: "Знаєш, жахливим у смертi є те, що людина надана собi самiй"; i мене тодi вразило, поки я, як автомат пересував ватнi ноги, що я геть нiчого не знаю, що дiється в моєї коханої в голiвцi, та що, можливо, десь за нестерпними пiдлiтковими штампами, є в неї i квiтучий сад, i присмерки й брами палацу, — димчаста чарiвлива країна, доступ в яку менi заборонений, котрий споганює ницьою спазмою своє ошмаття; адже я часто помiчав, що живучи, як ми з нею жили, в опрiчному свiтi суцiльного зла, ми вiдчували дивну збентеженiсть, коли я ладнався до неї з казанням про щось нестосоване (про що могли б розмовляти вона й старший друг, вона й батько, вона й нормальний коханець, я й Аннабель, Лолiта й сублiмований, вилизаний, аналiзований, обожнюваний Гарольд Гейз, про мистецтво, про поезiю, про крапинки на форелi Гопкiнса або голену голову Бодлера, про Гога й Шекспiра, про будь-який справжнiй предмет. Тут тобi зась! Вона одягала свою вразливiсть у панцир дешевої шпетностi й нарочитої нудьги, мiж тим як я, беручи для своїх нещасних вчених коментарiв штучний тон, вiд якого в мене самого нили останнi зуби, викликав у своєї аудиторiї такi вибухи брутальностi, що не можна було продовжувати, о моя бiдна, засмучена дiвчинка.

Я кохав тебе. Я був п'ятиногим чудовиськом, та я кохав тебе. Я був жорстокий, ниций, все що завгодно, mais je t'aimais, je t'aimais! I бували хвилини, коли я знав, що саме ти вiдчуваєш i неймовiрно страждав од цього, моє звiрятко, моя Лолiтонько, хоробра Доллi Скиллер...

Пригадую деякi такi хвилини — назвемо їх айсбергами в раю — коли, наситившись нею, змарнiвши вiд баснословних, природних трудiв, незрушно лежав я пiд лазуровою стрiчкою, йдучою впоперек її тiла й, бувало, приймав її в свої обiйми з приглушеним стогоном людської (вже-бо!) нiжностi.

Шкiра її лиснявiла в неоновiм сяєвi, що проникало з мотельного двору крiзь жалюзi, її чорнi, як сажа, вiї злиплись; її сiрi, без усмiшки, очi здавались бiльш збайдужiлими, нiж звичайно, — вона прекумедно скидалась на бiсерну пацiєнтку, яка ще не зовсiм отямилась вiд туману наркозу пiсля дуже серйозної операцiї; й тут нiжнiсть моя переходила в стид i жах, i я втiшав i баюкав сирiтку, мою Лелолiтку застиглу на мармурових моїх грудях, i гуркочучи, занурював обличчя в її теплi кучерi, й погладжував її наугад i як Лiр просив у неї благословення, й на самiй вершинi цiєї страждальної щиросердної нiжностi (в мить, коли моя душа начебто виснула над її голизною й ладна була розколотись), раптом, з мерзенною iронiєю, жадання зростало знов... "Ах, нi!", промовляла Лолiта пiднявши, з зiтханням, очi вгору, i в наступну хвилину й нiжнiсть i лазуровий промiнь — усе розпадалось.

Сучаснi нашi поняття про взаємини мiж батьками i донькою сильно попсованi схоластичним марноттям та стандартизованими символами психоаналiтичної лавочки; проте, маю надiю, що наступнi рядки звертаються до неупереджених читачiв. Якось, коли батько однiєї з її подруг (товстенької Авiс Чапман) гучним гудком дав з вулицi сигнал, що вiн приїхав забрати свою нечепуру, я вiдчув себе зобов'язаним запросити його у вiтальню; вiн присiв на хвилинку, й поки ми розмовляли, Авiс лащилась до нього i врештi-решт важко вмостилась йому на колiна. Не пам'ятаю, мiж iншим, чи я десь зазначив, що в Лолiти була для чужих цiлком чарiвлива усмiшка, — лахмате мруження очей i миле, мрiйливе сяяння всiх рис обличчя, — усмiшка, яка нiчого звичайно не значила, та яка була така прекрасна, так самобутньо нiжна, що важко її пояснити атавiзмом, магiчною геною, неумисно осяяною в обличчi на знак давнього привiтального звичаю (гостинної проституцiї, скаже читач iз брутальних). Вона стояла десь поряд, коли мiстер Чапман сiв i заговорив вертячи шляпу в руках, а за тим — ах, погляньте, як глупо з мого боку, я опустив найголовнiшу пiкантнiсть славнозвiсної лолiтчиної усмiшки, а