Читати книгу - "ГЧ"

далі, Микола вийняв аркуш з шифром.

— Треба швидко розшифрувати, — пошепки сказав він. — Зв’язок перерваний, але ще може відновитись.

— А може, краще зробити це потім? — Ганна кивнула в бік їдальні.

Раптом ревіння припинилось. Океан ефіру спокійно і невгамовно шумів своїм рівним прибоєм. Микола чекав.

Ефір був спокійний.

— Авжеж, краще відкладемо, — відповів, нарешті, Микола, не знімаючи навушників. — Ідіть туди і виплутуйтесь. Але пам’ятайте…. — він приклав палець до рота.

Ганна вийшла.

— Ну, вирішено, починаю займатися радіо, — сказала вона Віклінгові. — Справді, це захоплююча річ. Тепер я розумію, чого Микола Арсенович просиджує цілі ночі за передавачем. Знаєте, Альфред, зараз я чула голос якогось любителя з Ньюфаундленду! З того боку земної кулі! Справжній голос, не якісь там крапки-тире. Чудово!

Віклінг удав, що повірив Ганні, і в той же час дав зрозуміти, що насправді він тільки допомагає їй вийти з незручного становища. Незабаром він пішов, лишивши на душі в Ганни гнітюче почуття, що вона незаслужено його образила.

Дівчина поспішила до Миколи. Текст радіограми вже був розшифрований. Ганна швидко переклала його:

— Маю цілком певні відомості підготовки воєнного нападу. Повідомте ЦК партії. Група військових інженерів, яка працювала над машиною Гросса, знищена, машина теж. Гросс і його помічник Мюленберг загинули. Захоплені документи, очевидно, збереглися. Можливе відновлення. Передаю опис принципу повітряного кабеля, спеціально складений загиблим співавтором Гросса. Іонізація досягається шляхом поляризації повітря одночасною дією двох суміжно спрямованих променевих полів сантиметрового діапазону з відношенням частот…»

Друзі мовчали. Загроза, яка звучала в першому повідомленні німецького друга, тепер підступила ближче, стала виразнішою і страшнішою. Ще більше збентежилися дівчата, коли Микола пояснив, чого текст обірвано.

— Виходить, за вашими розмовами в ефірі стежать!

— Так, — відповів Микола, — тепер це ясно. Побоювання Феді підтверджуються. Можливо, стежать за нами тут… Треба знищити все зайве… а то ще викрадуть, чого доброго…

Він зібрав усі аркуші, на яких була розшифровка радіограм, зусиллям волі примусив себе вирвати із свого «вахтового журналу» дві сторінки з записами прийому… Ці дві сторінки і аркуш з шифром він сховав під важку раму письмового стола. Щойно прийнятий розшифрований текст поклав у кишеню піджака. Все інше зім’яв, відніс на кухню і там спалив.

Повернувшись, він рішуче підняв телефонну трубку.

— Чи зручно? — здивувалася Ганна. — Уже дванадцята година.

— Я в наркомат… Коли він іще там, то можна… За кілька хвилин Микола вийшов «погуляти». Від Ридана, який сидів у себе в кабінеті, доводилось поки що приховувати німецькі справи, і це гнітило Миколу… «Нічого, — подумав він, — тепер уже скоро все скажемо…»

* * *

Настав останній день з трьох днів, які Микола виторгував у Ридана «для нормальної роботи», як він казав.

О десятій годині ранку, коли в усьому особняку Ридана вже почався добре налагоджений робочий день, сталося щось незвичайне. Ганна й Наталя покинули книжки, спустились униз на волейбольний майданчик біля будинку і почали розставляти на ньому дужки крокета. За хвилину до них вийшли Матуся і Віклінг. Микола погасив лампи своїх генераторів і з’явився з чорного ходу, від «звірниця». З вулиці прийшов Федір Решетков і, поклавши якийсь пакунок на лаву біля майданчика, приєднався до компанії.

Було дванадцять хвилин на одинадцяту, коли в лабораторію Ридана подзвонив лаборант-бригадир, який керував аналізом проб м’яса. Він просив професора зайти в «аналізаторську» лабораторію, щоб з’ясувати якісь непорозуміння. Професор заквапився туди.

— В чому справа? — спитав він, увійшовши.

— Якась нісенітниця, Костянтине Олександровичу. Схоже на те, що пробірки йдуть просто з генераторів, а не з термостата.

— Чого ви так думаєте?

— А тому, що м’ясо зовсім свіже. Ось дивіться, — він показав книгу записів. — Учора остання партія дала в середньому шістдесят дев’ять і одну десяту процента розпаду — майже норму, а сьогодні наступна дає нуль.

Ридан схопив книгу і вп’явся в неї очима.

— Скільки проб ви вже перевірили?

— Шістдесят дві.

— І всі дають нуль?

— Всі до одної!

— Та-ак, дивно… Сумнівно! Ви говорили з Тунгусовим?

— Ще ні. Вирішив спочатку вам сказати.

— Он що. Ходімо до нього з’ясовувати.

Відчинивши двері в генераторну, Ридан здивовано зупинився на порозі. У кімнаті нікого не було, конвейєри працювали вхолосту, лампи генераторів були темні.

— Так і є… щось негаразд.

Вирішивши, що з Тунгусовим щось трапилося, він вискочив у коридор і величезними стрімкими кроками помчав до квартири інженера, але раптом зупинився так несподівано, що бригадир лаборантів, поспішаючи слідом за ним, мало не збив його з ніг.

У відчинене вікно знизу, із саду, долинали голоси, серед яких Ридан виразно почув фразу, сказану Тунгусовим:

— Ні, Ганно Костянтинівно, на жаль, я в мишоловці.

Професор висунувся з вікна. Кілька секунд він мовчки дивився на гравців у крокет, ніби силкуючись зрозуміти, що діється.

— Е, друзі мої, що з вами трапилось? — крикнув він нарешті.

Дивно: ніхто не почув його. Він крикнув ще щось, але серед гравців раптом зчинилась така жвава суперечка з приводу якогось неправильного удару, що професор, махнувши рукою, відступив од вікна і, буркочучи: «Казна-що таке!», понісся сходами вниз. Уже біля самого майданчика його, нарешті, побачили:

— Товариші! Що це ви? Миколо Арсеновичу… О, і Федір Іванович тут! Здрастуйте!

Тунгусов спокійно націлився, вдарив кулю і відповів:

— Та от бачите… Вирішив зайнятися спортом.

І він діловито попрямував за кулею, яка вдало прокотилася через дужку. Усі, здавалося, були цілком