Читати книгу - "Слово після страти"

в правій — гадючилась блискавка. В одній руці начальниця конвою, — а судячи з усього, це була вона, — тримала вигадливо сплетену шкіряну нагайку, при лівому боці на чорному лакованому ремні висіла кобура з парабелумом. Есесівка через кожні дві-три хвилини озиралася назад і методично шмагала нагаєм вкрай виснажених жінок у брудному смугастому одязі. Бідолашні щось тягли за вірьовки і тягли, видно, з останніх сил, бо як тільки есесівка одверталася, вони одразу ж уповільнювали крок, стараючись перепочити. То була звичайна для Освенціму тих часів картина. Якась арбайтскоманда під конвоєм есесівок ішла на роботу. По дорозі остаточно виснажена жінка впала. А конвою ж треба увечері звітувати за неї. От її й тягнуть до місця роботи. Замість одягу на нещасній було брудне, закривавлене лахміття. Бідолашна була вже схожа на якусь криваву, безформну масу, котру для чогось тягли бруківкою.

Далі сталося таке, чого ніхто не сподівався. Антонів погляд ковзнув по жінках і зупинився на трупі. Нараз він блискавично злетів із своєї колимаги і, як оком змигнути, підскочив до начальниці конвою, збив її з ніг, схопив за горло своїми чорними сучкуватими пальцями і почав душити. Це було так несподівано, що есесівки у першу мить розгубилися і не прийшли на допомогу своїй начальниці. Та вже в наступну хвилину одна з них розрядила в Антона всю обойму, але він і мертвий продовжував чавити горло шарфюрера.

Арбайтскоманду повернули назад у табір. Мертву есесівку несли в'язні. Труп Антона і жінки, яку тягли, прив'язали до передка колимаги, що їхала слідом за колоною.

Того ж вечора усіх жінок цієї арбайтскоманди на науку іншим повісили. Задушеній начальниці конвою влаштували пишний похорон, бо ж загинула на бойовому посту в боротьбі з ворогами тисячолітнього рейху…

Ця подія, зрештою звичайна для Освенціму, довго обговорювалася по всіх блоках, обростала різними небилицями і домислами. Казали навіть, що в одній з жінок, які тягли спотвореного трупа, Антон упізнав свою доньку. Через те й не витримало серце волиняка.

Треба сказати, що у фашистській Німеччині жіночі табори були окремо від чоловічих. Винятком був Освенцім, а точніше, Біркенау, де жіночий табір від чоловічого відділяла тільки дротяна огорожа, по якій проходив струм високої напруги, та сумнозвісна платформа смерті — останній пункт зупинки ешелонів, що прибували в Освенцім з усієї Європи. Ліворуч від платформи смерті був крематорій № ІІ, а праворуч — № ІІІ; за ним, на відстані кількасот метрів, — № IV і № V. Між крематоріями день і ніч горіли так звані «смоляні ями»; в них спалювали живих і мертвих в'язнів, яких не встигали «переробляти» крематорії.

Філіал Освенціму Біркенау — цілий величезний комбінат, до якого входили табірні сектори В-І і В-ІІ, «Канада», на території якої було тридцять п'ять величезних бараків-складів, згадувані вже чотири крематорії, есесівське містечко та ціла низка споруд адміністративно-господарського призначення. У Біркенау будували ще один сектор — В-ІІІ. Його чомусь називали «Мексікою»; цей сектор так і не встигли закінчити. Про величезні розміри Біркенау свідчить хоча б те, що в секторі В-І, де утримувалися жінки, було 73 блоки, а в чоловічому секторі В-ІІ — 197 блоків. Чоловічий сектор поділявся на підсектори: a) карантин (20 блоків), b) сімейний табір (40 блоків), c) мадьярський табір (40 блоків), d) чоловічий табір, або, як його ще називали, інтернаціональний (40 блоків), e) циганський табір (40 блоків) і f) ревір (17 блоків). Улітку 1943 року чоловіків почасти знищили, а почасти вивезли в інші табори, і чоловічий сектор заселили жінками.

Усі блоки являли собою довжелезні одноповерхові дерев'яні чи цегляні будівлі, зовні дуже схожі на стайні. Усього в Біркенау таких блоків було 305, не рахуючи недобудованого сектора В-ІІІ, тотенблоків, службових та господарських будівель. У середньому в Біркенау утримувалося двісті тисяч в'язнів. На місце замордованих, померлих од виснаження і задушених у газових камерах та спалених у крематоріях прибували нові контингенти. Циркуляція не припинялася ні на один день.

Мабуть, уже ніхто й ніколи не дізнається, скільки жінок пройшло через Освенцім. Відомо тільки, що за чотири з половиною роки функціонування Біркенау їх знищили близько мільйона. Про пекельні муки, про нелюдські страждання жінок у таборі знищення Аусшвітці у нас ще не написано жодної книги, не створено жодного кінофільму. Тим часом становище жінок у цьому страхітливому комбінаті смерті було набагато гіршим, ніж становище чоловіків, коли врахувати, що більшість жінок привозили в Освенцім разом з дітьми. Не важко уявити, як краялося серце матері, коли в неї силоміць забирали діток, часто на її очах обливали бензином або кидали в страхітливі «смоляні ями» і живцем спалювали, а її після цього ще й посилали на каторжні роботи, де з неї висотували всю мускульну силу, щоб і саму потім спалити в крематорії. Дантівські картини пекла бліднуть перед картинами новітнього пекла — Освенціму. Важко навіть повірити, що цивілізовані люди, які називали себе «вищою расою», могли чинити такі криваві бузувірства.

Вже коли вийшла у світ ця книга, я одержав від читачів тисячі схвильованих листів. Серед них були й листи від колишніх Освенцімських в'язнів, які чудом залишилися живі. Я сам випив до дна чашу Освенцімських мук, і мене вже нічим не можна ні здивувати, ні вразити. І все одно я не міг спокійно читати листа колишнього в'язня Освенціму, колгоспниці з села Лебедин Шполянського району Черкаської області Рудас Ольги Іванівни.

Народилася Ольга Іванівна в тому ж селі Лебедин 7 липня 1926 року в родині селянина-середняка Криська Івана Михайловича. Ольга була сьомою дитиною в родині. Її батько був одним із організаторів колгоспу в рідному селі. Працював бригадиром рільничої бригади, а перед самою війною — заступником голови колгоспу. Ольга ходила до місцевої школи, вчилася на «відмінно», мріяла про Київський університет, але встигла закінчити тільки вісім класів. Далі надамо слово самій Ользі. Проста розповідь її — це вражаюче документальне свідчення про криваві злочини фашизму.

«31 липня 1941 року фашисти окупували наше село. Відправляючи колгоспне майно і худобу за Дніпро, батько не встиг евакуюватись і залишився в окупації… 24 січня 1942 року його заарештувало гестапо, а через два місяці розстріляли. Йому було тоді п'ятдесят