Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

Ця рівна, квітуча, мирна країна ніколи не здавалася такою багатою і щасливою, як на початку літа 1815 року, коли на її зелених полях і в тихих містах замаячіли малинові мундири, а по широких дорогах покотилися валки розкішних англійських екіпажів, коли великі судна, що плавали по каналах повз буйні пасовиська й мальовничі, трохи дивні старі села, повз давні замки, оточені віковими деревами, заповнили ошатні мандрівники-англійці, коли солдат у сільському шинку не тільки пив, але й сплачував рахунок, а Доналд - стрілець шотландського полку, 175 що квартирував на фламандській фермі,- колихав дитину, поки Жан і Жанетт згрібали в полі сіно. Оскільки наші митці тепер полюбляють воєнні сюжети, то я пропоную їм цю тему як наочну ілюстрацію принципів чесної англійської війни. Все мало такий пишний і невинний вигляд, як парад у Гайд-парку. А тим часом Наполеон, причаївшись за заслоною прикордонних фортець, готувався до нападу, який мав вкинути цих мирних людей у вир люті і крові, а багато кого й скосити.

Але кожен непохитно вірив у головнокомандувача (бо та безмежна віра, яку герцог Веллінгтон навіяв усій англійській нації, була не менша за палке обожнювання, яким свого часу французи оточили Наполеона), країна, здавалося, так грунтовно підготувалась до оборони, а на крайній випадок під рукою була така надійна допомога, що ніхто не тривожився, і наші подорожні, з яких двоє, природна річ, були не вельми сміливі, почували себе, як і всі інші англійські туристи, цілком спокійно. Славнозвісний полк, з багатьма офіцерами якого ми вже познайомилися, був доправлений каналами до Брюгге й Гента, а звідти мав вирушити маршем на Брюссель. Джоз супроводжував наших дам на пасажирських суднах, на тих самих суднах, розкіш і зручність яких, мабуть, залишилися в пам’яті всіх, хто колись мандрував по Фландрії. На цих повільних, але зручних суднах так щедро годували й поїли, що склалася навіть легенда про одного англійця, який приїхав до Бельгії на тиждень і так уподобав подорож на одному з них, що лишився плавати на ньому між Брюгге і Гентом, аж поки не запровадили залізниці, а тоді, підчас останнього рейсу того судна, кинувся у воду й утопився. Джозові не судилася така смерть, але він безмежно втішався комфортом, і місіс О’Дауд запевняла, що для цілковитого щастя йому бракує ще тільки її сестри Георгіни. Він сидів цілими днями на палубі, попивав фламандське пиво, гукав навіщось свого служника Ісидора або розмовляв зі своїми супутницями.

А який же Джоз був відважний!

- Боні, атакуй нас! - гукав він.- Еммі, голубонько, не бійся! Немає чого. Союзні війська через два місяці будуть у Парижі, повір мені, тоді я поведу тебе обідати в Пале-Рояль, їй-богу! Триста тисяч росіян ідуть уже до Франції через Майнц-на-Рейні, триста тисяч, люба моя, під проводом Вітгенштейна і Барклая де Толлі. Ти нічого не розумієш у військових справах, люба моя. А я розумію і запевняю тебе, що ніяка французька піхота не встоїть проти російської і жоден з генералів Боні не годен у слід ступити Вітгенштейнові. А ще є австрійці, їх п’ятсот тисяч, не менше, вони тепер стоять за десять переходів від кордону під проводом Шварценберга і принца Карла. І пруссаки під проводом хороброго фельдмаршала. Покажіть мені другого такого командира артилерії тепер, коли не стало Мюрата! Ге, місіс О’Дауд? Як ви вважаєте, чи нашій крихітці варто боятися? Як, по-твоєму, Ісидоре, є чого боятися? Сюди, сер! Дайте мені ще пива!

Місіс О’Дауд відповіла, що її сестра Георгіна не боїться жодного чоловіка, а тим паче француза, і, вихиливши одним духом кухоль пива, підморгнула, показуючи цим що їй сподобався напій.

Часто перебуваючи під вогнем ворога, тобто зустрічаючись із жінками в Челтнемі і Баті, наш збирач податків загалом позбувся колишньої своєї несміливості й тепер, особливо коли підкріплявся лікером, часом ставав балакучий, як ніхто. В полку він був, можна сказати, улюбленцем, бо щедро пригощав молодих офіцерів чаркою і розважав їх своїми військовими манерами. А оскільки один добре відомий в армії полк у всі свої походи вирушав із цапом на чолі колони, а ще одного вів олень, Джордж, який ніколи не пропускав нагоди пожартувати зі свого швагра, казав, що їхній полк вирушає в похід на чолі зі слоном.

Відколи Емілія прибула в полк, Джордж почав соромитися декотрих членів того товариства, в яке мусив ввести її, і вирішив, як він сказав Доббінові (не треба й згадувати, який той був потішений цим), перейти в кращий полк і забрати дружину від цих вульгарних жінок, хай їм чорт. Але вульгарна схильність соромитися якогось товариства швидше властива чоловікам, ніж жінкам (за винятком великосвітських леді, яким вона дуже й дуже притаманна), і місіс Емілія, природна, щира душа, не знала цього фальшивого сорому, який її чоловік вважав за ознаку особливої делікатності. Так, капітана Осборна пік сором, коли його дружина перебувала в товаристві місіс О’Дауд, що на капелюшку носила півнячі пера, а на животі - великий годинник з репетицією, який вона пускала дзвонити за кожної нагоди, розповідаючи, як їй батько подарував його, коли вона сідала в карету після шлюбу; Емілію ж тільки вражала ексцентричність цієї простодушної дами, і вона зовсім не соромилась її товариства.

Під час цієї подорожі, яку відтоді намагався здійснити кожен середнього кола англієць, можна було зустріти й освіченіших супутників, але жоден із них не був такий цікавий, як дружина майора О’Дауда.

- Ви все вихваляєте ці човни на каналі, голубонько! От якби ви побачили наші судна між Дубліном і Белінесло. От де швидко пливуть! А яка там худоба! Мій батько, слово честі, отримав золоту медаль за чотирирічну ялівку (сам його величність скуштував шматочок з неї і сказав, що кращого м’яса зроду не їв). Тут ви такої ялівки ніде не побачите!

І Джоз, зітхнувши, визнав, що таких добрих біфштексів, з прошарками жиру, як в Англії, ніде немає.

- За винятком Ірландії, звідки вам привозять найкраще м’ясо,- мовила дружина майора, й далі роблячи, як часто буває з патріотами її нації, порівняння на користь своєї країни.

Сама думка порівняти ринок у Брюгге з дублінським, хоч вона ж таки й завела про це мову, здавалась міс О’Дауд блюзнірством.

- Я була б вам дуже вдячна, якби ви пояснили мені, що означає в них ота шпичка в кінці ринкового майдану? - мовила