Читати книгу - "Хмари, Нечуй-Левицький"

сам гуляю та літаю мріями понад луками та дніпровими берегами. Мені є теперечки про що думати й гадать. Думки мої розкочуються, неначе розсипаний з решета горох. І трудно мені їх позбирать, - сказав Радюк, - мене тутечки в Києві усякі старосвітські лисини та старі панії псалтирниці вже обсудили, оббрехали, бо ти сам добре знаєш, що їм в Києві нема ж про що язиками в салонах клепать. А тут саме в добрий час неначе з піднебесся впали в очі наші вишивані сорочки та смушеві шапки. - І Радюк зареготавсь. Засміявсь і його молодий приятель.

- Коли тебе так вже тут обговорили, то їдь на село та заходжуйся коло хазяйської справи. Це теж праця, ще й не абияка! - сказав Дунін-Левченко.

- Поїхав би, та, коли сказати щиру правду, не маю до цієї справи хисту й потягу. Це, мабуть, така вже в мене природжена вдача. Я люблю, правда, сільське господарство, але більше з його поетичного боку, ніж з практичного, бо й сільське господарство має свій поетичний сутінок.

Я люблю їздить на поле тоді, як ниви зеленіють та хвилюються зеленими хвилями, неначе море, коли колоски черкаються об голову, об вуха, коли ниви поцяцьковані синіми волошками та червоними маківками, жайворонки висять в блакитному небі й дзвенять-дзвенять, неначе хтось в небі дзвенить срібними дзвониками. Я люблю їздить на поле в жнива, коли усе сливе село вибирається в поле.

Поле оживає, ворушиться живими людьми, мов стає живе. Люблю кмітить, як на постатях лягає жень кожного женця під серпами, неначе стерня застеляється жовтими хустками; як під косами лягають обважнілі од зерна колоски, як покоси вкривають рядочками жовту стерню. Люблю дивиться, як поле вкриється довгими стайками полукіпків, усякими п'ятками, недокладками та недобірка-ми, як стайки стоять, наче стиснені, по горбах та сугорбах в одну суцільну масу або розходжуються по степах, неначе їх вкрили киргизькі силенні череди та ватаги. Люблю наглядать, як скриплять вози з снопами, а од їх несе духом материнки та усякого зілля.

- І я люблю це усе, - обізвавсь молоденький Дунін-Левченко. І він обернув очі до Радюка й осміхнувсь. І легенький сутінок сільської поезії проглянув через його ясні кругленькі очі, через червоні уста. То були ясні тихі очі поліщуків. Очі світились таким тихим, таким мрійним світом, неначе, вони ще й теперечки бачили лісовиків з зеленими бородами та зеленооких русалок ясної місячної ночі; неначе сам молодий хлопець, як і його давні предки, на свої очі тільки що бачив, як русалки блукають понад берегами, і розумів, про що шумить ліс, за що говорять воли, за що шепочуть очерети та комиші в лугах.

- Практичний бік сільського господарства мені не до вподоби, - сказав Радюк, - разуразня тяганина, завсідній клопіт, завсідня купівля, продаж, усяка дрібна снасть: ті ярма, занози, підгерстя, підтоки, війя, лушні, ухналі, щаблі, стягели. Крий мати божа! Вони мене заморочили б на смерть, забили б мені памороки, запагубили б мої думи та мрії. Я більше почуваю в собі потяг до науки; мій розум все потягується до просвітності, - говорив Радюк.

- А в сільському хліборобському господарстві ці дріб'язкові речі, цей клопіт - неминучі. Хазяйським оком воли ситі, - говорив Дунін-Левченко, - та й падкуй коло цього! Та й піклуйсь усею тією дрібнотою щодня, щогодини.

- Як вовтузиться мій тесть Масюк, - сказав Радюк.

- Авжеж так! І я до цього нездатний. І мене більше цікавить здорова бібліотека мого тата й діда вольтеріянця. І з мого батька вийшов тільки сякий-такий хазяїн; але він все скуповує книжки в свою бібліотеку, виписує французькі та німецькі часописі та журнали, та перегортає, та перечитує їх. А коло хазяйства не дуже-то падкуе. Скрізь недогляд. Економи, та усякі доглядачі, та пригоничі не дуже-то доглядають і крадуть, скільки влізе.

- Ото й з мене, мабуть, вийшов би такий достоту хазяїн, принаймні під старість, - сказав Радюк.

- Отак само й з мене! - обізвавсь Дунін-Левченко. - Я радий, що оце з шістдесятих років в нас розпочалась сяка-така просвітня ворушня в суспільстві. Оце для мене цікавіше, ніж усяке сільське господарство та хліборобство. Не хочеться мені закопувать себе на селі в глушині.

- Але ми оце маримо та перекидаємось мріями, неначе онуками, а вже час пізній. Наші, певно, швидко вернуться з лаври, а в мене в кишені усі ключі од номерів, - сказав Радюк.

І він похапцем підвівсь і почимчикував просто по алеї. Його товариш, не звикший до швидкої ходи й трохи непроворний та длявий, ледве поспішав за ним, дріботячи своїми тоненькими та маленькими, як у панни, ніжками.

- Зайди до нас, коли маєш час! Познайомишся з моєю Галею, а що всього цікавіше, побачиш нашу приятельку й сусіду, панію Високу. Це таке диво, яке можна й за гроші показувать. Подумай тільки собі, що вона приїхала на прощу з периною й своїм віником, а свою упряж та мішок а оброком позабирала в свій номер і поховала під ліжко.

- Невже! - зареготавсь Дунін-Левченко на всю гору, так що аж спинивсь.

- Їй-богу, правду кажу! Оця надто практична людина не загине на селі! Кажуть, вона назгрібала незліченну силу грошей то з хліба, то з сього, то з того: то з курей та качок, то з повісом конопель, і держить їх в скрині чи в бодні в сувоях полотна, чи що, - сказав Радюк. - Ти зачепи зумисне її виразку й розтриюдь та роз'ятри трошки її; заговори ніби ненароком про Дарвіна [80] або Спенсера. [81] Але вона предобра й дуже статковита, статкує коло всього і в хаті, і на полі.

І Дунін-Левченко зайшов з Радюком на подвір'я. Радюк добре зробив, що похопився вернутись додому. В браму зараз-таки притюпали Масюкові коні, а за ними сунулась старомодна колісниця Ликерії Петрівни, але вже без драниць і без перини, обсмикана й очепурена.

Радюк порекомендував усім свого товариша. Старий Масюк запросив його до себе на чай. Усі полізли вгору по крутих заялозених сходах. Послушник зараз подав самовар.

Галя заходилась засипать чай та налагоджувать на стіл, скоса оглядаючи молодого гостя. Ликерія Петрівна побігла в свій номер, щоб причесатись та причепуриться. Але дзеркало показало їй не то мавпу, не то мартопляса, а більш якогось пелехатого велетенського