Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

і зник у підсобці. Він повернувся з товстою конторською текою і почав перегортати:

— Ну ось, сам подивися, — сказав він, — тут, тут і тут.

Харрі впізнав бланки видачі замовлень, вони повністю збігалися з тими, які він сам підписував, коли забирав дублікат ключа Анни. Але всі бланки, що лежали перед ним, були підписані нею. Він уже зібрався було запитати, де бланки, підписані ним, але тут погляд його впав на дати.

— Тут записано, що останній дублікат вона отримала ще в серпні, — сказав він, — але ж я був тут набагато пізніш і…

-Ну?

Харрі втупився в простір.

— Дякую, — сказав він. — Більше запитань не маю.

Вітер на вулиці ще посвіжішав. Харрі ввійшов до телефонної будки на площі Валькірії.

— Беате?

На башті будівлі Морехідного училища сиділи дві чайки й відчайдушно старалися зберегти рівновагу на сильному вітрі. Під ними тягнулися води Осло-фіорду, що набули якогось зловісного чорно-зеленого відтінку, і столичне передмістя Екеберг, де двоє людей на лавці здавалися малесенькими цятками.

Харрі закінчив свою розповідь про Анну Бетсен. Про те, як вони зустрілися. Про останній вечір, події якого геть зникли у нього з пам’яті. Про Расколя. А Беате закінчила свою розповідь про те, що, як з’ясувалося, знайдений у підвальній комірці Харрі ноутбук три місяці тому було куплено в одному з магазинів мережі «Експерт» біля Колізею. І що гарантію виписано на ім’я

Анни Бетсен. І що підключений до комп’ютера був мобільний телефон, загублений Харрі.

— Ненавиджу крик чайок, —- признався Харрі.

— Це все, що ти хочеш сказати?

— У цей момент — так.

Беате підвелася з лавки:

— Мені не можна було приходити сюди, Харрі. А тобі не можна було дзвонити мені.

— Але ж ти прийшла. — Харрі втратив надію прикурити на різкому вітрі. — Значить, ти мені віриш. Чи не так?

Замість відповіді Беате сердито сплеснула руками.

— Мені відомо не більше, ніж тобі, — сказав Харрі. — Я навіть не впевнений, що не я вбив Анну Бетсен.

Чайки знялись і, спіймавши порив вітру, в елегантному стилі виконали фігуру вищого пілотажу.

— Так розкажи тоді, що тобі відомо, — попросила Беате.

— Я знаю, що цей тип якимсь чином зумів добути дублікат ключа від квартири Анни і проник до неї в ніч убивства. А йдучи, прихопив із собою її ноутбук і мій мобільник.

— А чому твій мобільник опинився в квартирі Ганни?

— Напевно, випав із кишені. Я ж кажу, що був злегка напідпитку.

— Ну і що далі?

— Спочатку план у нього був вельми простий: після вбивства вирушити на Ларколлен і заховати ключ, яким він скористався, на дачі Арне Албу. На брелку ініціали АА, так що ніяких сумнівів ні в кого і виникнути не могло. Але коли він знайшов мій мобільник, то поспішив змінити-‘план, аби ще більше заплутати сліди. А саме подати все так, ніби я вбив Анну, а потім ужив заходів, щоб звалити провину на Албу. Він скористався номером мого мобільника і через сервер в Єгипті почав засипати мене електронними повідомленнями, знаючи, що вистежити відправника неможливо.

— А якщо б і вистежили, то ним виявився б…

— Я. Так чи інакше, я виявив щось дивне, тільки коли «Теленор» прислав мені рахунок. Але очевидно, я і після цього не дуже уважно читав ці повідомлення.

— А ще простіше було б заблокувати мобільник, коли ти його загубив.

— Гм-м. — Харрі раптово підвівся й почав походжати туди й назад перед лавкою. — Складніше зрозуміти, як він ухитрився проникнути до моєї комірки. Адже слідів злому не виявлено і ніхто з сусідів не впустив би стороннього. Іншими словами, у нього був ключ. А йому і потрібний був тільки один, адже у кожного мешканця універсальний ключ, він відкриває і ворота, і горище, і підвал, і квартиру, але дублікат такого ключа дістати не так-то просто. А в Анни, до речі, теж був універсальний ключ.

Харрі зупинився, пильно дивлячись на південь: там, на вході у фіорд, стояло зелене вантажне судно з двома могутніми кранами на борту.

— Про що замислився? — запитала Беате.

— Та ось хочу попросити тебе зробити мені послугу, з’ясувати ім’я одного чоловічка.

— Краще не треба, Харрі. Я ж кажу, мені навіть сюди не можна було приходити.

— А ще думаю, звідки в тебе ці синці?

Різким рухом вона прикрила шию:

— А, так, на тренуванні. Я дзюдо займаюсь. А ще про що думаєш?

— А ще про те, чи зможеш ти передати ось це Веберу. — Хар-рі вийняв із кишені піджака загорнуту в кухонний рушник склянку. — Попроси його зняти відбитки пальців і порівняти їх із моїми.

— А твої в нього є?

— У криміналістичній лабораторії є відбитки всіх сищиків, які виїжджають на місце злочину.

— Харрі… — застережливо почала вона.

— Будь така ласкава!

Беате зітхнула й узяла склянку.

— АТ «Замки», — мовив Харрі.

— А це ще що таке?

— Якщо ти передумаєш щодо чоловічка, перевір їхніх співробітників. Це крихітна фірмочка.

Вона пригнічено подивилася на нього.

Харрі знизав плечима:

— Якщо хоч із склянкою все з’ясуєш, я й то буду щасливий.

— А як мені тебе знайти, коли Вебер дасть відповідь?

— Тобі і справді треба знати? — всміхнувся Харрі.

— Я хочу знати якомога менше. Ти сам на мене вийдеш, так?

Харрі щільніше застебнув піджак:

— Ходімо?

Беате кивнула, але не рушила з місця.

— Те, що він написав, — сказала вона, — що виживають тільки наймстивіші. Як ти гадаєш, Харрі, це справді так?

Харрі лежав у вагончику на своєму короткому ліжку, намагаючись простягнути ноги. Шум машин, які проїжджали по Фіннмарк-гате, нагадав йому часи дитинства в Уппсалі, коли він лягав спати з відчиненим вікном і прислухався до дорожнього руху. Влітку вони жили у діда в Ондалснесі, де стояла цілковита тиша, і йому не вистачало тільки цього рівномірного шуму, що навіває сон і лише зрідка переривається ревом мотоциклетного мотора, гуркотом несправного глушника або завиванням далекої поліцейської сирени.

У двері постукали. Це був Симон:

— Тесс хоче, щоб завтра ти їй теж казку перед сном розповів.

Сьогодні Харрі розповідав про те, як кенгуру вчать дітвору пересуватися стрибками, а ті в нагороду дарували їм перед сном поцілунок.

Вони мовчки курили. Потім Харрі показав