Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Епілог. Частина 2

Прокидаюся на самоті. Перша думка – мені все наснилося. Надто все добре, ніби враз усі чорні хмари зникли, і на обрії лише світле та ясне небо.

Веду носом по подушці, що лежить поряд. Пахне Стасом. Муркочу від задоволення. Невже я тепер можу сказати – це запах мого чоловіка? Чи не можу, і він пішов?

Озираюся на всі боки. Так, я сама в кімнаті. Страх наближається до горла. Одягаю халат і біжу на кухню. Ще в коридорі чую веселий сміх.

Стас бігає від плити до дітей, щось весело їм розповідає, смішно махає руками, і погляд такий хлоп'ячий, пустотливий. Ніколи його не бачила таким. Він ніби помолодшав.

Завмерла на порозі, милуюсь ними. Малюнок сімейної ідилії. А незабаром наша родина ще збільшиться, і дитячого сміху буде більше.

Витираю сльози, що підступили до очей. Знову не можу стримати емоцій.

- Наша мама прокинулася! - Стас підходить до мене, піднімає і кружляє по кухні. – Доброго ранку, Оленко!

- Привіт, любі мої!

Діти підбігають до нас. Ось він ідеальний сніданок у сім'ї.

- Не знала, що ти вмієш готувати?

– Заради того, щоб побалувати рідних, я на все готовий! - повертається до плити.

Млинці від коханого чоловіка - це найсмачніша страва на землі.

- А ви знаєте, у нас з мамкою для вас сюрприз, - із задоволеною усмішкою промовляє Стас.

- Який? – в один голос питають Дюшка та Ганночка.

- Ми скоро виконаємо ваше бажання!

- Братик! – без роздумів вигукує Дюшка.

– Невже! – щасливо плескає у долоні донька.

- А може, сестричка? - кажу, не в змозі стримати посмішку.

- Тоді братика після сестрички, - відразу знаходить вихід Дюшка.

- Ми дуже постараємося, - хитро примружившись, каже Стас, і при цьому проходиться по моєму тілу гарячим поглядом. Мої щоки відразу покриваються рум'янцем.

Все ще не можу звикнути до його гарячої натури. Але я напевно вже увійшла у смак.

- Подивимося, - опускаю голову. Намагаюся приховати збентеження.

- І родина, треба поквапитися. Сьогодні ми не маємо часу розсиджуватися, - заявляє Стас.

- Це ще чому? Ми на відпочинку? – хмурюся.

- Весілля на носі! А вона прохолоджуватись надумала, - вигинає брову. Вдає здивування.

– Що? - більше слів із себе видавити від шоку не зможу.

- Оленко, ти сама вчора погодилася. А я більше чекати не маю наміру, - підходить до мене і шепоче на вухо, - Ми надто багато часу витратили даремно.

- Але ось так… одразу… – чіпляюся за його плечі, а то ще трохи і впаду від виру емоцій.

– Я все підготував. Тобі нема про що хвилюватися, та й не можна, - кладе руку на мій ще плоский живіт.

***

Я наречена. Ні, непросто наречена! Я виходжу за Стаса! Подумки промовляю це, розглядаю себе у дзеркалі і не вірю.

Стас вибрав ідеальну сукню. Корсет розписаний дивним візерунком, невагоме, ніжне мереживо, пишний низ, фата до підлоги, діадема. Волосся спадає красивими локонами, ніжний макіяж. Я нагадую собі принцесу.

Весілля на березі моря, кохана людина, діти – я в мріях не могла подібного уявити, життя не надто мене балувало.

Але я впевнена після затяжної чорної смуги, світла буде довжиною з життя.

На церемонію приїхали Богдан із Костянтином, з ними стоять наші діти, няня поряд. Денис посміхається разом з іншими хлопцями з охорони. І більше із гостей нікого. Стас дивиться на мене захопленим поглядом, огортає своєю любов'ю.

Арка увита квітами, сонце світить для нас, море шумить, співає свою пісню.

- Оленко, обіцяю, ти ніколи не пошкодуєш про свій вибір. Я зроблю все, щоб захистити тебе від будь-яких переживань та горя. Я заповню твоє життя сонячними днями, і не дозволю твоїй посмішці згаснути, - каже, надягаючи мені на палець обручку.

- Стасе, - сльози підступають до горла, важко говорити, - Обіцяю, я зроблю все, щоб ти хотів повертатися додому. Щоб сім'я стала твоєю опорою, а наше кохання з роками тільки міцнішало і розквітало.

Руки тремтять, насилу одягаю на його палець кільце.

Чоловік обіймає мене та цілує, пристрасно, жадібно, так що в мене спливає земля під ногами і виростають крила.

У цей момент сплітаються наші душі. Я знайшла свою половинку серця і тепер ми одне ціле.

***

Через вісім місяців…

- Стасяне, припиняй психи! – Костя вдаряє мене по плечу.

- Так, це вже реально перебір, - Бодя сидить на підвіконні.

- Я рознесу цю лікарню на шматки, - стискаю руки в кулаки.

- Охолонь. Тобі ж сказали ускладнень немає, з малим усе гаразд, – Костя дивиться на мене як на божевільного.

Я реально зараз на межі. Я ж обіцяв, що більше не буде болю. А в Оленка народжує. Подивився в її змучене обличчя і мене скрутило. І нічого вдіяти не можу. Безпорадний. Який від мене толк!

Помічаю у коридорі лікаря. Підлітаю до нього.

– Якщо щось піде не так… – не встигаю договорити. Костя відтягує мене. А в мене вже була підготовлена ​​принаймні сотня погроз.

- Неспокійний татко, що вдієш, - усміхається друг. І шипить мені, - Якщо не вгамуєшся, я сам особисто тебе вирублю.

- Так на пологах будете? - запитує лікар.

– Тааак! – кричу, що сам мало не глухну.

Оленка була проти. Соромиться моя дівчинка. Але згодом погодилася. Занадто важливий момент, і ми маємо пройти його разом. Жаль, що не можу народити за неї.

Ці вісім місяців були найкращими в моєму житті. Я знайшов саме ту жінку, з якою ми дивимось в одному напрямку. Моя дружина розцвіла на очах, я день за днем ​​знищую її страхи.

Але зараз… я нічого не можу зробити, тільки підтримати та сподіватися, що їй стане легше.

Друзі кинули свої справи та примчали до нас. Хоч зараз вони не можуть похвалитися тишею та спокоєм у житті. Бодя бореться зі своєю залежністю, але бажання мало. Коли ти впав, складно піднятися та перемогти демонів, які продовжують тягнути на дно.

А Костя зайнятий пошуками своєї доньки. Для нього це стало питанням номер один у житті. А там, як на зло, слід губиться. Кому віддали дівчинку? Де її шукати? Але він готовий увесь світ перевернути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍