Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Усе зайшло аж надто далеко. Ніколи не бачив нічого подібного.

— Так, — каже Пол, потираючи щелепу. — Це майже як… Ну, не знаю. Мабуть, усе це провокаційне лайно, згодоване пресі, дало свої плоди.

Він обертається до Джейні.

— Тобто? — холодно каже вона.

— Тобто, хто б не нацьковував журналюг і не підбурював зацікавлені групи, йому явно було начхати, чим це все обернеться.

— Проте ти в нас — саме благородство та відвага, — жінка незворушно дивиться йому в обличчя.

— Джейні? Ти маєш якийсь стосунок до цього протесту?

Пауза триває лише на частку секунди довше, ніж слід.

— Не будь смішним.

— Господи Ісусе.

Шон мигцем переводить погляд з одного на іншого, наче щойно помітив, що на його очах відбувається ціла окрема розмова. Він перепрошує, бурмочучи щось про необхідність проінструктувати адвоката. Пол і Джейні залишаються самі в довгому коридорі з кам’яними стінами.

Він запускає руку у волосся й озирається в бік судової зали.

— Мені це не подобається. Узагалі не подобається.

— Це бізнес. І раніше ти так не переймався.

Вона кидає погляд на годинник, а тоді за вікно. Звідси не видно Стренду, та все одно чути, як скандують протестувальники. Стіни лише трохи приглушують галас. Її руки схрещені на грудях.

— Хай там як, тобі не дуже добре вдається розігрувати невинність.

— Тобто?

— Не хочеш розповісти мені, що відбувається? Між тобою і місіс Голстон?

— Нічого не відбувається.

— Не треба недооцінювати мої розумові здібності.

— Гаразд. Нічого такого, чим ти маєш перейматись.

— Якщо в тебе стосунки з відповідачкою за нашим позовом, гадаю, я цим ще й як маю перейматись.

— Я не маю з нею стосунків.

Джейні підступає ближче до нього.

— Годі вже тримати мене за ідіотку, Поле. Ти зв’язувався з Лефеврами за моєю спиною, намагаючись залагодити суперечку.

— Так. Я збирався поговорити з тобою про це…

— І я бачила цю невелику виставу надворі. Ти що, намагаєшся розвалити справу заради неї? За лічені дні до винесення постанови?

— Ну так, — Пол скидає піджак і важко опускається на лаву. — Так.

Вона чекає.

— У нас були нетривалі стосунки, ще коли я не знав, хто вона така. Усе завершилося, щойно ми зрозуміли, що перебуваємо по різні боки барикад. Ось і все.

Джейні щось роздивляється високо під крутою стелею. Коли вона заговорює знову, слова лунають цілком повсякденно.

— Ти збираєшся зійтися з нею знову? Коли все це завершиться?

— А це вже нікого не стосується.

— Ще й як стосується, чорт забирай. Я маю бути впевнена, що ти працюєш на мене з максимальною віддачею. І що справа не розвалиться в суді.

Він дивиться в її непроникне обличчя — і його голос проривається, наче вибух.

— Ми ж виграємо! Хіба ні? Чого ще ти хочеш?

Останній з команди адвокатів заходить до судової зали. З важких дубових дверей визирає обличчя Шона, який самими губами кличе їх увійти.

Пол глибоко вдихає. І намагається надати голосу дружнього тону.

— Послухай. Якщо відкинути особисте, я вважаю за правильне досягти згоди. Ми все ще могли б…

Джейні береться за теки.

— Ми не збираємось досягати згоди.

— Але…

— З якого це дива? Ми от-от виграємо найпоказовішу справу з усіх, що їх будь-коли вела наша компанія.

— Зруйнувавши при цьому чиєсь життя.

— Вона сама зруйнувала собі життя того дня, коли вирішила боротися з нами.

— Ми маємо намір відібрати те, що вона вважає своїм. Звичайно ж, вона вирішила боротися. Ну ж бо, Джейні, йдеться лише про справедливість.

— Йдеться не про справедливість. Справедливість тут узагалі ні до чого. Не будь смішним, — вона сякається в носовичок. А потім обертається до нього. Її очі блищать. — Розгляд справи в суді триватиме ще два дні. Якщо жодного інциденту не трапиться, Софі Лефевр повернеться туди, де їй місце.

— І ти настільки впевнена, що знаєш, де їй місце.

— Так. Раджу й тобі не забувати. А зараз пропоную піти до зали, перш ніж Лефеври почнуть цікавитися, що ми, в біса, тут робимо.

З важкою головою він заходить до зали суду, не звертаючи уваги на розлючений погляд судового пристава. Він сідає й кілька разів глибоко вдихає, намагаючись прояснити думки. Джейні відволікається, заглиблюючись у розмову з Шоном. А коли серцевий ритм вирівнюється, він пригадує одного детектива на пенсії, з яким частенько розмовляв, коли лише приїхав до Лондона. Чоловіка, чиє обличчя було вкрите косими зморшками — як у людини, звиклої завжди посміхатися примхам долі.

«Єдине, що має значення, це правда, Маккаферті, — казав він, перш ніж пиво перетворювало їхню розмову на розв’язну балаканину. — Без неї вся твоя робота — це лише жонглювання безглуздими людськими думками».

Він виймає з кишені блокнот і виводить у ньому кілька слів, а тоді обережно складає блокнотний аркуш удвоє. Ковзнувши очима вбік, торкається плеча чоловіка перед собою.

— Будь ласка, чи не могли б ви передати це он тому адвокатові?

Він стежить за тим, як білий папірець мандрує до переднього ряду і вздовж лави — до молодшого адвоката, а від нього потрапляє до Генрі, який кидає на нього погляд і передає Лів.

Дівчина неспокійно дивиться на записку, наче не наважуючись розгорнути її. А потім він бачить, як Лів нарешті робить це, і несподіваний зосереджений спокій, з яким вона водить пальцем вздовж рядка.

«Я ВСЕ ВЛАДНАЮ».

Вона озирається і шукає його очима. А коли знаходить, її підборіддя ледь помітно смикається вгору.

«Чому я маю тобі вірити?»

Час ніби зупиняється. Вона відводить погляд.

— Скажи Джейні, що я мав піти. Термінова зустріч. — кидає він Шону. А тоді встає й починає пробиватися назовні.

Пізніше він так і не зможе пояснити, що саме штовхнуло його на це. Стіни квартири в багатоповерховій будівлі позаду Мерілебон-роуд обклеєні лососево-рожевими шпалерами в перламутрових завитках, що надають їм легкого персикового сяйва. Фіранки рожеві. Дивани — насиченого рожевого кольору. Стіни вкриті поличками, на яких маленькі порцелянові тваринки змагаються за місце з мішурою та різдвяними листівками. Усе скрізь рожеве. І посеред цього інтер’єру в широких штанях і джемпері стоїть перед ним Маріанн Ендрюз — у лаймово-зеленому з голови до п’ят.

— Ви з людей містера Флагерті, — вона дещо нахиляється, наче двері для неї занизькі.