Читати книгу - "Спаситель"

скидалося на те, що у Роберта був мотив прагнути його смерті. Але Роберт мав на увазі не Теа, а Софію Михолеч. П’ятнадцятирічну хорватську дівчинку, яка сьогодні мені у всьому зізналася. У тому, що Юн постійно змушував її до сексу, погрожуючи витурити її родину з квартири, яка належить Армії, а також з країни, якщо вона пручатиметься чи прохопиться хоч кому-небудь. Але, завагітнівши, вона звернулася до Роберта, який допоміг їй і пообіцяв, що спинить Юна. На жаль, Роберт не пішов одразу ані до керівництва Армії, ані у поліцію. Мабуть, гадав, що то сімейний клопіт і не треба виносити сміття під чужу хату. Як я зрозумів, у вас в Армії спасіння так заведено.

Мартіна споглядала засніжений нічний краєвид, що химерно мигтів за вікном.

– У цьому був задум, – мовила вона. – Але що пішло не так?

– Те ж саме, що й завжди, – відповів Харрі. – Погода.

– Погода?

– Якби того вечора рейс у Загреб не відклали через снігопад, Станкич полетів би додому й лише там дізнався, що, на жаль, вбив замовника, от і по всьому. Але Станкич мимоволі залишається ночувати в Осло й виявляє, що вбив не ту людину. Але він гадки не має, що для них замовником є Роберт Карлсен, тому продовжує полювання.

З гучномовця залунало: «Аеропорт «Гардермоен», платформа праворуч».

– Тепер ти спіймаєш Станкича?

– Це моя робота.

– Ти його вб’єш?

Харрі глянув на неї.

– Він же вбив твого товариша, – мовила Мартіна.

– Це він тобі таке сказав?

– Я сказала, що взагалі нічого знати не бажаю, тому він ані слова мені не розповів.

– Я поліцейський, Мартіно. Ми арештовуємо людей. А вирок виносить суд.

– Он воно як? То чому ж ти у такому разі не здійняв загальну тривогу? Чому не повідомив поліцію в аеропорту, чому сюди не мчать оті ваші спецпризначенці, повмикавши сирени? Чому тут лише ти один?

Харрі не відповів.

– Ти ж навіть не розповідав нікому те, що розказав мені, адже так?

За вікном показалися гладенькі сірі бетонні стіни станційної зали.

– Наша зупинка, – тільки й мовив він.

Розділ 34

Вівторок, 22 грудня. Розп’яття

Між Юном та реєстраційною стійкою лишавсь однісінький пасажир, і раптом він відчув. Солодкуватий запах мила, який віддалено йому щось нагадував. Щось, що було геть недавно. Він заплющився, перебираючи у пам’яті, що саме.

– Прошу, наступний!

Юн кинувся уперед, поставив валізу та наплічник на транспортер, а квиток та паспорт поклав на стійку перед засмаглим чоловіком у білій уніформовій сорочці.

– Роберт Карлсен, – прочитав чоловік, дивлячись на Юна, котрий ствердно кивнув. – Два місця. А це ручна поклажа? – Він показав у бік чорної сумки.

– Саме так.

Чоловік погортав квиток та паспорт, пройшовся пучками пальців по клавіатурі, й хрипкий принтер виплюнув паперові стрічки, на яких зазначалося, що багаж прямує у Бангкок. І цієї миті Юн згадав, звідки знав той запах. Секунда в одвірку вхідних дверей у його помешканні, остання секунда, коли він почувався у безпеці. Чоловік, який стояв на майданчику, англійською сказав, що хоче щось повідомити, а потім націлив на нього чорний пістолет. Він насилу втримався, щоб не озирнутися.

– Щасливої дороги, Карлсене! – мовив чоловік за стійкою з миттєвою посмішкою, простягаючи йому квиток та паспорт.

Юн квапливо попростував до черг перед контролем безпеки. Ховаючи квиток у внутрішню кишеню, швидко озирнувся.

Він дивився йому просто у вічі. Й на мить у голові промайнула шалена думка, що Юн Карлсен упізнав його, але Юн уже перевів погляд. Щоправда, Юн має сполоханий вигляд, і це турбує. Він трохи не встиг, щоб схопити Юна біля реєстраційної стійки, й тепер час поквапитись, адже той уже стояв біля стійки контролю безпеки, де геть усе світять, тож револьвер обов’язково виявлять. Треба покласти всьому край на цьому боці.

Глибоко зітхнувши, він розслабив пальці, що тримали руків’я зброї.

За інстинктом, він прагнув застрелити жертву просто тут і зараз. Але навіть якщо він спроможеться сховатися у натовпі, аеропорт все одно закриють, почнуть перевіряти документи у всіх поспіль пасажирів, тоді він не лише не втрапить на рейс до Копенгагена, котрий вилітає за сорок п’ять хвилин, але й втрапить за ґрати на найближчі два десятки років.

Він пішов слідом за Юном Карлсеном, дивлячись йому у спину. Діяти слід швидко і рішуче: підійти, тицьнути револьвером поміж ребер і поставити ультиматум коротко й зрозуміло. Потім тихо провести його крізь гармидер у залі вильоту на вкриту парковку, сховавшись за якоюсь автівкою, стрелити у голову, сунути труп під машину, зброю викинути перед контролем безпеки, вихід 32, рейс на Копенгаген.

Він уже добував револьвер з кишені, перебуваючи за два кроки від Юна Карлсена, коли той несподівано покинув чергу й попростував у інший кінець зали.

– Do vraga! – він, розвернувшись, посунув слідом, змушуючи себе не бігти й подумки промовляючи сам до себе: він тебе не бачив.

Юн переконував себе, що бігти у жодному разі не можна, адже враз зрозуміють, що він знає, що його викрито. Він не знав ворога в обличчя, але того й не треба. На ньому була червона хустка. Спускаючись униз у залу прильотів, він відчув, як по тілові струменить піт. Унизу він повернув у протилежний бік, а опинившись там, де його не видно зі сходів, сунувши сумку під пахву, побіг. Обличчя людей попереду пролітали повз нього з порожніми очницями Рагнхільд та її безугавним криком. Він побіг донизу іншими сходами, й раптом решта людей навколо зникли, він був сам, навколо лише холодне вологе повітря й луна від його кроків у широкому коридорі, що плавно йшов униз. Звісно, коридор веде до парковки. Він завагався. Зиркнув у чорне око камери спостереження, ніби сподіваючись відповіді. Далі попереду світилася табличка над дверима, ніби його власне відображення: чоловік, що стоїть «струнко». Непомітне укриття. Там можна замкнутися. Й вийти лише перед відльотом.

Він почув гучні й стрімкі кроки, що наближалися. Кинувся до туалету, відчинивши двері, зайшов усередину. Туалет виблискував білим світлом, саме так він уявляв небеса, що розчиняються перед тим, хто стоїть на Божій дорозі. Як для вбиральні, розташованої у глибині аеропорту, вона недоладно простора. Порожні ряди білих мийок вишикувались під однією стіною, а під протилежною – такий самий ряд білих кабінок. Двері за спиною зачинилися, замок, ледь металево клацнувши, увійшов у гніздо.

У тісній комірці охорони аеропорту Осло повітря було по-неприємному дуже тепле й сухе.

– Он він, – мовила Мартіна.

Харрі та двоє охоронців спочатку поглянули на неї, а потім на стіну, суцільно заставлену моніторами, куди вона показувала.

– Котрий? – спитав