Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Величезний гурт людей потиху загомонів. Заговорили про скарби: що чули та знали.
Хтось розповідав про запорожця, котрий, на Січ ідучи, замулив десь тут, на дні Рубайла, червінчики, зашиті в волову шкуру, й чималий каюк рушниць, ножів, пістолів, теж обшитий шкурами.
А хтось казав про те, як бува страшно брати зачаровані гроші, що й даються не кожному, про скарб, заклятий на дванадцять людських голів:
— Десять уже пропало. Ще один пропаде хтось, а потім ті гроші вже можна буде й брати!
Розповідали й про винні льохи, знайдені під землею, і про видовбану дубову колоду з горючою горілкою, і про жлукто з грішми, і про запорозькі кузні, закопані в лиху годину: з залізом, вугіллям, свинцем, з гарматами та зброєю, про труну, повну грошей, і про кутній зуб мертвяка, що потрібен, щоб грошики ті, не зашкодивши, віддалися до рук.
То ж були такі часи, коли й справді-таки заривали скрізь тяженну силу грошей і всякого добра.
Бо співалося ж тоді в пісні:
По тім боці огні горять, — нікому тушити,
По цім боці орда суне, — нікому спинити.
Зажурилась Україна, що нігде прожити,
Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.
Малих дітей витоптала, старих порубала,
Молодую челядоньку у полон забрала…
Отож і тікали люди світ за очі, ховали майно, закопували гроші — й ватагами, й поодинці, але ж повертались по них, гай-гай, повертались не всі…
А скарби лишалися в землі.
6
— От у нас було… — почав, на горбок виступаючи, дід Непийпиво, колишній козак, стрункий, сивий, з вусами, жовтими від тютюну, і люди знов принишкли, слухаючи, а що старий балакав аж надто неголосно, то й іще глибша тиша осінила громаду. — Скажу про себе, дітки…
— Голосніше б, діду Шайтане! — попросив Хівря.
— А ти не поганяй! — вишкірився на сотника Непийпиво, прозваний за лиху вдачу Шайтаном, і одвернувся до громади: — Я ж колись докопався-таки до скарбу, дітки.
— От чого ви аж такі багаті, діду! — засміявся якийсь безвусий швець, бо ж дід Шайтан ані хижки не мав, ні хатини, а жив тим, що морщив людям постоли.
— Докопався, а не взяв!
— Чому ж, дідусю?
— А тому… Всяк знає, дітки, що те непевне діло краще починати — в страшний четвер, або під великдень, або ж оце завтра — в Клечальну неділю…
— От завтра й почнем! — загомоніли люди.
— Можна ще й під Івана Купала, лебедики мої… Але мені така пригода випала саме в чистий четвер, після вечірні. Вистояв я страсті господні та й, свічки страшної не гасивши, доніс вогонь аж до самої могили…
— До якої ж це? Де вона?
— В нас же, в яру Скаженому: балочка там є, а посередині — шпилик…
— Під Неопалимим дубом, діду?
— Ні, трішки далі, — завагався Шайтан.
— А прикмета яка ж?
— Камінь лежить, а на ньому півмісяць був колись вибитий, тепер уже й не видно. Отож від того каменя на полудень треба було одміряти дванадцять ступенів, а там уже й копати…
— Боже ж мій! — зойкнула якась коротконога й дебела дівка.
— Ото й пішли ми втрьох: Вавило Брус покійний, ось я… та ще Северин Самотока, ось він тут, збрехати не дасть.
— Та він же глухий!
— Дарма! В нього, бач, вуха пухнуть, коли хтось бреше при ньому… Ото й дійшли ми з горющою свічкою до місячного каменя, одміряли дванадцять кроків, покурили херувимським ладаном із черепочка, перехрестилися та й почали копати. А скрізь же — тихо так, ані шелесь!.. Копали ми, копали та й докопались до залізних дверей. А за тими дверима…
— Ой! — скрикнула в перестрасі та ж сама дівка.
— За дверима залізними, — провадив далі Шайтан, — побачили ми в льосі три барила з червінцями, і так вони, ті барила, порозсихалися, що й клепки геть повипадали, а червінчики й сяють, аж видно все в погребі. Вже хотіли ми тії грошики забрати, коли бачимо — перед барилами вагани якісь, а в них буцімто кров… і напис кирилицею: «Хто червінчики вздрів ці, хай покуштує крівці!»
— Спаси й помилуй, — по-жіноцькому, широко перехрестився пан Хівря.
— От ми втрьох стали й стоїмо: страшно! «А що, думаємо, коли це кров — татарська?»
— Як же ти її покуштуєш!
— «Чи християнська…»
— Гріх же! — озвалися з гурту.
— «А може, й чортова…»
— Крий боже!
— Попостояли ми, потім засипали, що розкопали, та й пішли собі. Побоялися заклятих грошей! Так вони десь там лежать либонь і досі.
— Чого ж, діду, мовчали?
— Заприсяглися: тридцять літ — ні пари з уст. А ось тепер…
— Покажіть — де вони!
— Не буде діла! — озвався Варфоломей Копистка.
— Чому не буде? — образився Шайтан.
— Так просто грошики не даються.
— Чого ж не даються! — вихопився був і Оврам Роздобудько, що прийшов сюди з паном Пампушкою та й стояв досі мовчки. — Я ж ось, наприклад… всім відомо…
— Ти, пане, помовч, нехай людина скаже!
— Кажіть, діду Копистко!
— Що ж тут казати! Коли мій батько з Мирослава йшов на Січ, то вирішив добро своє сховати в землю. Висипав червінчики в прездоровий гарбуз, зашив його в козинячу шкуру, кинув на віз, посадив мене та й подався до лісу. Вибрали ми горбок величенький, став на ньому батько, поглянув, куди опівдні падає тінь голови, та й звелів мені рити яму… А коли ми сховали той скарб, землею засипали, кіньми затоптали, травою задернували, поклав мене батько на те місце та й ну шмагати. Нагаєм!
— Та за що ж?..
— Бив мене батько, бив, а потім і питає: «Чи ти знаєш, синку, за що б'ю?» — «Не знаю», а сам плачу. «Ну, каже батько, коли не знаєш, ось тобі ще!» Та й заходився лупцювати знов. А потім і питає: «А що, знаєш?» — «Ой татусеньку ріднесенький…» Але батько взявся до мене й по третьому разу, аж охляв я, аж охрип від крику, аж посинів. «Годі!» каже батько сам собі. Та й знов питає: «За що ж я лупцюю тебе, синку?» — «За те, кричу, щоб я це місце затямив навік». — «Ну, каже батько, догадався?» — «Догадався!» кричу. «Запам'ятаєш це місце?» — «Пам'ятатиму, поки й не вмру!»
— Що ж далі? — спитав Роздобудько.
Та що ж! Батенько з походу не вернувся. Наклав головою в Царгороді…
— А скарб? — допитувався шукайло. — Де той скарб:
— Там, де й був. Колись копав я, копав… на тому ж таки горбочку. Та ба! Забрало щось мої червінчики… Дарма й шмагали!
Пана Оврама Роздобудька аж затрясло:
— Ти мені,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця», після закриття браузера.