Читати книгу - "Бот"

з будівлі «EN-2», амбал потрусив цигарки в останній пачці. Лишилося п’ять. Більше в цьому клятому лабораторному комплексі не знайти ні крихти тютюну. Зітхнувши, Ріно витягнув одну і закурив.

CVI

Піддослідного «малюка» перевели в ізолятор (на цьому наполіг Ріно). Через камери за ним постійно спостерігали.

Лаура і чоловіки дійшли згоди, що хтось повинен постійно знаходитися в «EN-2» і наглядати за ботом. Встановлення чергування не було простою формальністю. Вцілілі учасники проекту трималися разом, після світанку перебравшись до житлової будівлі. Зрідка хтось мотався до складського корпусу, щоби набрати продуктів і тут-таки вертався назад. Ніхто не хотів засиджуватись в «EN-2». Зі спорожнілих коридорів віяло невидимою небезпекою.

Першою пильнувати за ботом випало Лаурі. Через дві години її змінив Алан. Опівдні американець поступився Хедхантеру, якого о другій пополудні замінив Оскар Штаєрман.

Час збігав. Суботній полудень плавно скочувався до вечора. Підібгавши під себе ноги, бот сидів на підлозі ізолятора. Байдуже телющився у стіну. Його життєві показники нормалізувалися. Тиск вирівнявся, пульс піднявся до 80 ударів на хвилину. Іноді він починав скімлити, але процедуру вперто не запускав…

О 16:00 настала черга Тимура йти на пост. Штаєрману лишалося пильнувати лічені хвилини. Свої дві години чилієць просидів на самоті, ні з ким не розмовляючи.

За хвилину до того, як вийти до лабораторії програмування, Тимур тинявся по кімнаті для відпочинку. У глибині зали перемовлялись Алан і Лаура. Неподалік, заклавши ноги на столик, похропував Ріно. Ненароком Тимур опинився біля вікна. Яскраве світло з пустелі на кілька секунд засліпило його. Коли очі адаптувалися, Тимур роззявив від здивування рота:

— Куди він прямує?!

Алан і Лаура затихли. Хедхантер розплющив очі і невдоволено нахмурився.

— Подивіться! — підвищив голос українець. — Штаєрман! Він у пустелі!

— Що?! Як він посмів залишити свій пост? — витрушуючи з голови дрімоту, Ріно підскочив до вікна. За ним наблизились американець та француженка.

Ворота, що знаходилися навпроти житлового корпусу, були розчинені навстіж. Оскар вийшов за периметр і почав віддалятися від комплексу.

— Ідіот, — процідив амбал, — залишив браму незачиненою.

Безвільно опустивши голову, Оскар Штаєрман чалапав у відкриту пустелю. Чилієць ледве совав ноги, але йшов прямо, нікуди не звертаючи. Руки не відхилялися при ходьбі.

— Що з ним? — повернувся до Хедхантера Тимур. — Що він там забув?

— Дівчино, — Ріно тицьнув пальцем на Лауру, — ти лишаєшся тут. Решта — за мною!

Похапавши «Ремінгтони», Алан і Тимур побігли слідом за південноафриканцем.

Коли Ріно примчав до брами, силует Оскара ледве проглядався крізь тремке драглисте марево, що мріло над розігрітими пісками.

— Він покинув електронний ключ у замку, — здивувався Алан. Магнітна перепустка Оскара стирчала зі спеціального отвору.

— Що він задумав, Ріно? — спитав Тимур. — Він же не заражений. Він не може бути одним з них. Ми його перевіряли!

— Він нічого не задумав, — Хедхантер витягнув картку з вічка і сховав у кишеню.

— Тоді що відбувається? Як він може піти, не забравши ключ? Це ж безум!

— Ти сам відповів на своє запитання, фелла. Це божевілля… Таке трапляється. За життя я бачив чимало хлопців, чия психіка не витримувала і які… просто йшли. Постійне напруження, відсутність нормального сну — не всі таке витримують. Якоїсь миті солдафон, ні сіло ні впало, підіймається і плететься, куди ноги несуть. Часом прямо в руки ворога. Таке повсякчас повторювалося в американців у Іраку.

Штаєрман віддалявся. Над пагорбами виднілись тільки голова та плечі.

— Його треба повернути, — зміст фрази разюче відрізнявся від голосу американця.

— Ти хочеш піти за ним, фелла? — Ріно жестом запросив Алана до виходу. — Прошу дуже. Я почекаю тут.

Обрис Оскара стиснувся до тремтливої плямки. Часом він зникав з поля зору. Алан торкнувся лисини і знічено відвів погляд. Ріно почав закривати браму.

— А якщо він повернеться? — невпевнено запитав Тимур. Наздоганяти Оскара він не збирався. — Він же не зможе зайти.

— Ти не зрозумів, фелла? — покосився на українця амбал. — Наш франт більше не повернеться. У нього поїхав дах. Цілком і безповоротно.

По цих словах силует чилійця злився з пустелею. Ріно Хедхантер зачинив ворота. Магнітний замок закрився, видавши глухе «дз-з-з».

Відтоді Оскара Штаєрмана більше не бачили. Пустеля забрала його.

CVII

Ніч з суботи на неділю минула без змін. З ботом нічого не відбувалося.

Лаура і чоловіки нашвидкуруч поснідали, намагаючись не зазирати одне одному у вічі, кожен сам по собі борючись із власним відчаєм.

Цього дня Тимур з Лаурою вирішили змінити тактику. О 9:30 бота перевели назад у лабораторію програмування. Обліпивши голову електродами, йому штучно стимулювали центр задоволення, після чого Тимур заново компілював на мозкові плати свою програму. Таким чином «малюку» намагалися донести, що, активуючи модуль, він зможе збуджувати сам себе.

На жаль, ці спроби ні до чого не призвели. Бот відмовлявся запускати скомпільовану програму. Зрештою його забрали з ізолятора і перевели до «ясел». Тимур сподівався, що в спокійніших умовах бот все ж надумає активувати процедуру або ж стимулятор скопіює і запустить зі своєї голови який-небудь інший, більш допитливий і менш боязкий «малюк».

Все марно. Велика стрілка годинника продовжувала намотувати кола, а результатів не було ніяких. Потрібно було вигадувати щось нове. І то швидко. Тимур намагався, однак, щойно він починав концентруватися, думки розліталися, мов осколки після вибуху.

Пересидівши другу ніч без нормального сну, Тимур відчував, що починає божеволіти. Відхід Оскара Штаєрмана більше не здавався йому кіношним жестом.

CVIII

Неділя, 30 серпня, 18:20 (UTC-4)

«DW», житловий корпус

Марне очікування у другому інженерному корпусі скоро набридло. Тимур перебрався до житлової будівлі, піднявся сходами на четвертий поверх і зайшов до зали нарад. Хлопець увімкнув переговорний пристрій, через який вони спілкувалися з психоістотою. Передавач відгукнувся нерівним гудінням. На екрані спливло підтвердження про успішне налаштування зв’язку.

Якийсь час Тимур чекав. Він не хотів починати розмову першим. Минали хвилини, курсор блимав на початковій позиції. Зрештою хлопець наважився:

► Ти тут?

І натиснув «Enter». Курсор перемістився вниз. Програміст вичікував, проте екран не мінявся. Психоістота не озивалася.

— Як знаєш, — втомлено пробурмотів Тимур.

«Можливо, це й на краще», — подумав він.

Хлопець озирнувся. Крім нього, в головній залі нікого не було. Його колеги зібрались у кімнаті для відпочинку на другому поверсі.

Тимур пересів за основний комп’ютер, до якого раніше мали доступ тільки Кейтаро, Ральф та Кацуро, і запустив його. Переконавшись, що з’єднання працює, хлопець вийшов у інтернет. Найперше зазирнув на ukr.net, перевірив пошту. У папці «Вхідні» назбиралося 138 непрочитаних листів. Забагато. Навіть якщо врахувати, що він не зазирав на сайт два тижні.