Читати книгу - "Інферно"

ноги, негайно поглянула вгору — і злякалася, узрівши, що на неї крізь ґрати витріщається циганка. Тож вона притиснула палець до губ і через силу всміхнулася. А потім розклала стілець, стала на нього й підняла руки до ґрат.

«Ти замала на зріст, — подумала циганка. — І взагалі, що ти тут робиш?»

Білявка злізла зі стільця і заговорила до когось усередині будівлі. Хоча у вузькому колодязі було обмаль місця, вона відсунулася убік, і до тісного отвору, піднявшись зі склепу базиліки, увіпхався високий темноволосий чоловік у модному костюмі.

Він теж підняв догори очі й зустрівся поглядом із циганкою. А потім, незграбно звиваючись, чоловік обмінявся позицією з білявкою й видерся на хиткий стілець. Він був значно вищим на зріст, і коли підняв руки, то зміг відсунути клямку під ґратами. Ставши навшпиньки, чоловік вперся долонями в ґрати й штовхнув їх угору. Ґрати піднялися на дюйм-два — і йому довелося їх опустити.

— Puo darci una mano? — гукнула білявка циганці.

«Подати руку? — здивовано подумала циганка, не збираючись втручатися. — Що ви робите?»

Білявка вихопила чоловічий гаманець, витягла з нього купюру сто євро й заохочувально помахала нею. То були більші гроші, ніж циганка заробляла за три дні. Не новачок у переговорах із пошуку компромісу, вона похитала головою й підняла вгору два пальці. Білявка видобула з гаманця ще одну купюру.

Не вірячи своєму щастю, циганка знизала плечима, вдаючи, що погоджується неохоче, і, намагаючись зберігати байдужий вираз, нахилилася й вхопилася за ґрати, дивлячись чоловіку у вічі, щоб синхронізувати з ним свої зусилля.

Коли чоловік знову натиснув знизу, циганка потягнула ґрати на себе своїми сильними руками, натренованими за довгі роки носіння краму, і ґрати підскочили догори... але наполовину. Не встигла вона подумати, що справу зроблено, як унизу під нею почувся гучний тріск, і чоловік зник, полетівши на дно колодязя, — то під ним зламався складаний стілець.

Залізні ґрати в руках циганки одразу стали вдвічі важчими, і спочатку їй захотілося кинути їх, але думка про двісті євро додала жінці сили, і вона таки спромоглася витягнути важкі ґрати й кинути їх до стіни базиліки, де вони гучно брязнули й затихли.

Захекана циганка поглянула в колодязь на переплетені тіла та поламані меблі. Коли чоловік підвівся на ноги й обтрусився, циганка простягнула вниз руку, щоби взяти гроші.

Білявка з хвостом із розумінням кивнула й підняла над головою дві купюри. Циганка опустила руку, але було надто далеко.

«Дай гроші чоловіку, він вищий».

Раптом у колодязі почулися звуки метушні та сердиті голоси, що лунали зі склепу. Чоловік та жінка зі страхом відсахнулися від вікна.

А потім усе перетворилося на хаос.

Темноволосий чоловік швидко взяв ситуацію у свої руки. Він присів, міцно переплів пальці рук і суворо наказав жінці стати ногою на опору, утворену його долонями. Вона гак і зробила, і чоловік підняв її догори. Жінка вперлася рукою в стінку колодязя, затиснула зубами дві купюри, щоб вивільнити руки, і випростала їх догори, намагаючись вхопитися за край колодязя. Чоловік піднімав її... все вище й вище... аж поки її руки не обхопили край.

Ціною величезних зусиль білявці вдалося витягнути себе на поверхню майдану. Цієї миті вона була схожа на жінку, яка вибирається з плавального басейну. Тицьнувши циганці гроші, незнайомка враз крутнулася, стала навколішки над отвором і подала чоловікові руку.

Але було вже пізно.

Чиїсь дужі руки в довгих чорних рукавах залізли до колодязя, мов звивисті щупальці якогось голодного монстра, і, вхопивши чоловіка за ноги, потягнули його назад до вікна.

— Тікай, Сієнно! — крикнув чоловік, відбиваючись від переслідувачів. — Негайно тікай!

Циганка побачила, що їхні погляди, сповнені болю й жалю, на мить зустрілися, а тоді все скінчилося.

Чоловіка грубо затягнули крізь вікно назад до базиліки.

Білявка приголомшено дивилася в колодязь, і її очі наповнилися слізьми.

— Вибач, Роберте, — прошепотіла вона. І після невеличкої паузи додала: — Вибач за все.

— Через кілька секунд жінка, розгойдуючи «кінським хвостом», гайнула до натовпу і, зі спринтерською швидкістю промчавши вузькою вуличкою Мерчерія дель Оролоджо, зникла в центрі Венеції.

Розділ 77

М’які звуки плюскотіння води поволі повернули Роберта Ленґдона до свідомості. Він відчув гострий стерильний запах антисептиків, змішаний із солоним морським повітрям, а ще відчув, як під ним коливається світ.

«Де я?»

Здавалося, лише кілька секунд тому він бився на смерть із дужими руками, які затягували його зі світлового колодязя назад до склепу. А тепер — дивно... Він відчуває під собою не холодну кам’яну долівку базиліки Сан-Марко, а... м’який матрац.

Ленґдон розплющив очі й увібрав поглядом те, що побачив довкола: невеличку кімнатку гігієнічного вигляду з єдиним вікном. А погойдування тривало.

«Я на кораблі?»

Останнім спогадом Ленґдона було те, що його притиснув до підлоги склепу один із вдягнених у чорне вояків і сердито засичав: «Не намагайся втекти!»

Коли вояки зав’язували йому рот, Ленґдон дико заволав про допомогу.

— Треба винести його звідси, — сказав один вояк другому.

Його компаньйон неохоче кивнув.

— Починай.

Ленґдон відчув, як дужі пальці вправно обмацують вени й артерії на його шиї. А потім, чітко намацавши на сонній артерії потрібну точку, пальці натиснули на неї рішучим сконцентрованим зусиллям. Через кілька секунд зір Ленґдона затьмарився, і він відчув, як непритомніє, бо надходження кисню до його мозку припинилося.

«Вони вбивають мене, — подумав Ленґдон. — Просто біля гробниці святого Марка».

Настала темрява, але вона була не цілковитою... скоріш то було тонке сіре покривало, яке час від часу пронизували силуети та звуки.

Ленґдон погано усвідомлював, скільки часу минуло, але тепер його світ знову набув сенсу й конкретики. Судячи з усього, він був на борту якогось плавучого лазарету. Стерильне довкілля та запах ізопропилового спирту створювали химерне враження дежавю — наче Ленґдон зробив повне коло й прокинувся, як і минулої ночі, у ліжку невідомого шпиталю з уривчастими спогадами.

Професор відразу ж подумав про Сієнну та її безпеку. Він і досі бачив перед собою її лагідні карі очі, які дивилися на нього вниз із каяттям і страхом. Ленґдон молив Бога, щоб їй удалося втекти і щоб вона змогла безпечно вибратися з Венеції.

«Ми не в тій країні», — сказав їй Ленґдон, приголомшено збагнувши, де насправді розташована гробниця Енріко Дандоло. Той загадковий мусейон, про який ішлося в поемі, був зовсім не у Венеції, а за тридев’ять земель від неї. Як і застерігав