Читати книгу - "Цифрова Фортеця"

— у Малазі. — Він поплескав Бекера по плечу. — У вас попереду приємна подорож, професоре. Коли-небудь літали на «Лірджет-60»?

Бекер усміхнувся.

— Давно. Аж учора.

РОЗДІЛ 128

Сюзанна прокинулася, коли вже сяяло сонце. Його лагідні промені пробивалися крізь штори й падали на її пухове ліжко. Вона потягнулася до Девіда. «Невже це мені сниться?» Її тіло й досі було неслухняним і виснаженим після вчорашньої ночі, а в голові трохи паморочилося.

— Девіде? — простогнала вона.

Тиша. Сюзанна розплющила очі, і досі відчуваючи кольки в шкірі. Ліжко біля неї було холодне. Девіда не було.

«Це мені сниться», — подумала Сюзанна. Вона сіла, підклавши подушку під спину, й оглянула кімнату, оформлену у вікторіанському стилі — скрізь мережива та антикваріат. То був найкращий люкс у готелі «Кам’яна садиба». Її невеличка валізка лежала посеред дубової підлоги... а її нижня білизна — біля ліжка на кріслі у стилі королеви Анни.

А чи й справді Девід приїхав? їй дещо пам’яталося — ось він притиснувся до неї, ось він будить її ніжними легенькими поцілунками. Може, їй усе це наснилося? Вона повернулася й поглянула на туалетний столик побіля ліжка. На ньому стояла порожня пляшка шампанського, дві склянки... і записка.

Протерши сонні очі, Сюзанна накинула на голе тіло стьобану ковдру й прочитала записку:

Люба Сюзанно,

Я тебе кохаю,

Без воску, Девід.

Її огорнула тепла хвиля радості, і жінка притиснула записку до грудей. Це таки дійсно був Девід. «Без воску...» Цей код їй іще належало розшифрувати.

Щось зашаруділо в кутку, і Сюзанна підняла голову. На плюшевому дивані, ніжачись в ранковому сонці, у халаті сидів Девід Бекер і крадькома за нею спостерігав. Вона простягнула руку й поманила його пальцем.

— Без воску? — проворкувала вона, обіймаючи його.

— Без воску, — усміхнувся Девід.

Вона міцно його поцілувала.

— А тепер скажи мені, що це означає.

— Нізащо, — розсміявся він. — Подружній парі потрібна своя таємниця — так цікавіше.

Сюзанна з напускною скромністю всміхнулася.

— Якщо буде цікавіше, ніж минулої ночі, то я з ліжка не зможу встати.

Девід пригорнув її до себе, відчуваючи приємну невагомість. Учора він мало не загинув, а тепер був тут, і ще ніколи йому так не хотілося жити, як тепер.

Сюзанна лежала, поклавши голову Девіду на груди, і слухала биття його серця. їй не вірилося, що ще не так давно вона думала, що втратила його назавжди.

— Девіде, — зітхнула Сюзанна, поглянувши на записку, що лежала на столі. — Розкажи мені про «без воску». Ти ж знаєш я ненавиджу коди, які не можу розгадати.

Та Девід мовчав.

— Розкажи, — насупилася вона. — А то більше не пущу тебе до себе в ліжко.

— Так я тобі й повірив!

Сюзанна гепнула його подушкою.

— Нумо швидко розповідай!

Та Девід знав, що він ніколи про це не розповість. Бо таємниця, що крилася у «воску», була надто сентиментальною. Вона була древнього походження. У добу Відродження іспанські скульптори, які припускалися помилок при оброблянні коштовного мармуру, часто заліплювали свої огріхи речовиною, що називалася cera — тобто воск. Статуя без огріхів, яка не потребувала «ліпки», високо цінувалася як скульптура «sin cera», тобто, «скульптура без воску». Згодом ця фраза стала означати дещо чесне, щире чи правдиве. Англійське слово «sincere» пішло від іспанського sin cera — «без воску». Таємничий код Девіда насправді не був великим секретом: він просто підписував свої листи словом «щиро». Чомусь йому здавалося, що Сюзанна, дізнавшись правду, буде розчарована.

— Тобі приємно буде почути, — сказав Девід, намагаючись змінити тему розмови, — що коли я летів додому, то зателефонував президенту університету.

Сюзанна з надією поглянула на нього.

— Скажи, що ти відмовився від посади завкафедри.

Девід кивнув.

— Із наступного семестру я повертаюся до аудиторії.

Сюзанна полегшено зітхнула:

— Туди, де твоє справжнє місце.

Девід ніжно всміхнувся.

— Так, мабуть, Іспанія нагадала мені, що в житті найважливіше.

— Знову розбиватимеш серця наївних першокурсниць? — спитала Сюзанна, цьомкнувши Девіда в шию. — Що ж, принаймні матимеш час допомогти мені з редагуванням мого рукопису.

— Твого рукопису?

— Так. Я вирішила опублікувати його.

— Опублікувати? — перепитав Девід із сумнівом. — Опублікувати що?

— Декотрі з моїх ідей стосовно протоколів перемінних фільтрів та квадратичної остачі.

Девід удавано простогнав.

— Це буде бестселер — однозначно!

Сюзанна розсміялася.

— Ось побачиш!

Він понишпорив рукою в кишені свого халата й витягнув звідти якийсь маленький предмет.

— Заплющ очі. Я дещо для тебе маю.

Сюзанна заплющила очі.

— Хочеш, здогадаюся? Вульгарний золотий перстень, геть увесь вкритий латинськими прислів’ями?

— Ні, — хихикнув Девід. — Я змусив Фонтейна відіслати той перстень на батьківщину Танкадо. — Він узяв Сюзанну за руку і щось надів на її палець.

— От брехун! — розсміялася Сюзанна, розплющуючи очі. — Я так і знала...

Вона замовкла на півслові.

Перстень на її пальці був зовсім не перснем Танкадо. То була платинова обручка з великим діамантом.

Сюзанна аж охнула від несподіванки.

Девід зазирнув їй у вічі.

— Заміж за мене підеш?

У Сюзанни перехопило дух. Вона поглянула спочатку на нього, а потім — на перстень. У її очах з’явилися сльози.

— О Девіде... не знаю, що й сказати.

— Тоді скажи «так».

Сюзанна відвернулася. Вона мовчала.

Девід чекав.

— Сюзанно Флетчер, я вас кохаю. Виходьте за мене заміж.

Сюзанна підвела голову. Її очі повнилися слізьми.

— Вибач, Девіде... — прошепотіла вона. — Я... я не можу...

Чоловік ошелешено дивився на неї, намагаючись уловити в очах Сюзанни грайливий відблиск. Та не побачив.

— С-Сюзанно... — спитав він, затинаючись. — Я... Я не розумію.

— Я не можу вийти за тебе заміж, — повторила Сюзанна. — Не можу. — Вона відвернулася. Її плечі затремтіли, і вона затулила обличчя руками.

Девід був приголомшений.

— Але ж, Сюзанно... Я думав, що... — Він узяв її за плечі й повернув до себе. І все зрозумів. Сюзанна Флетчер не плакала. Її трусило від істеричного сміху.

— Я не вийду за тебе заміж! — скрикнула вона, сміючись, і накинулася на Девіда з подушкою. — Не вийду, доки не поясниш мені, що таке «без воску»! Інакше я просто здурію!

ЕПІЛОГ

Кажуть, що смерть робить усе чітким і зрозумілим; і тепер Токуген Нуматака збагнув, що це правда. Стоячи