Читати книгу - "1Q84. Книга І"

166
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 102 103 104 ... 107
Перейти на сторінку:
повідомив Тамару.

— Може, Бун?

— Так, дивна німецька вівчарка, що любила їсти шпинат. Загинула вчора вночі.

Почувши про це, Аомаме здивувалася. Адже вівчарці було років п'ять-шість. У такому віці собаки не здихають.

— Минулого разу я бачила її начебто здоровою.

— Вона вмерла не від хвороби, — монотонним голосом сказав Тамару. — Вранці ми побачили її розірваною на частини.

— Розірваною на частини?

— Нутрощі порозліталися, ніби від вибуху. Стрімко на всі боки. Довелося збирати їхні шматки паперовим рушником. Ніби собаку вивернуто зсередини. Таке враження, начебто хтось заклав у неї потужну мініатюрну бомбу.

— Бідолашна вівчарка!

— Нема з цим ради, — сказав Тамару. — Загинула й не воскресне. Можна знайти їй заміну. Та мене турбує те, що щось сталося. На таке не здатні навколишні люди. Скажімо, закласти в живіт собаки мініатюрну бомбу. Вівчарка скажено гавкала, коли до неї підходила незнайома людина. Так просто це зробити неможливо.

— Справді, — сухим голосом сказала Аомаме.

— Жінки в притулку зазнали шоку, перелякалися. Доглядачка собаки вранці побачила цю картину й, відчувши нудоту, мені подзвонила. Я спитав, чи вночі не було чогось підозрілого. Вона відповіла, що ні. Вибуху не чула. Якби був, то, напевне, всі прокинулися б. Бо й так жили під страхом. Виходить, стався беззвучний вибух. І собачого гавкоту ніхто не чув. Була надзвичайно тиха ніч. А вранці вівчарка лежала розірвана на частини, а її свіжі нутрощі радо поїдали навколишні ворони. Звичайно, все це мені не подобається.

— Сталося щось дивне.

— Безперечно, — погодився Тамару. — Щось дивне. Та, якщо я не помиляюся, це лише якийсь початок.

— Поліцію повідомили?

— Та що ви! — глузливо пирхнув Тамару. — Від неї жодної користі. Тільки зайвий клопіт буде, коли вона почне то се, то те пробувати.

— А що про це сказала мадам?

— Нічого. Тільки головою кивала, слухаючи моє повідомлення, — відповів Тамару. — Бо відповідальність за безпеку лежить на мені. Повністю. Що не кажіть, це моя робота.

Запала коротка мовчанка. Важка мовчанка, що супроводжує відповідальність.

— Отже, о половині п'ятої, — сказала Аомаме.

— О половині п'ятої, — повторив Тамару. І тихенько поклав слухавку.

Розділ 24

(про Тенґо)

У чому сенс нетутешнього світу?

Зранку в четвер падав дощ. Не дуже рясний, але страшно наполегливий. Як почався напередодні після обіду, так ні разу й не вщухав. Здавалось, от-от збирався перестати, але, ніби знову щось згадавши, сильнішав. Хоча вже минула половина липня, не було видно ознак, що сезон дощів закінчився. Небо потемніло, наче хтось затулив його кришкою, увесь світ просяк важкою вологою.

Коли вранці, надівши дощовика й шапку, Тенґо збирався іти купувати продукти до найближчого універмагу, то помітив у поштовій скриньці товстий брунатний пакет. Без штемпеля і марок. Без адреси й прізвища відправника. На ньому було написано «Тенґо» чіткими маленькими ієрогліфами — так, ніби нашкрябано цвяхом на висохлій глині. Видно, написала Фукаері. Розірвавши пакет, Тенґо виявив у ньому звичайну касету TDK на шістдесят хвилин запису, без наліпки. При ній не було нічого — ні листа, ні записки.

Він на мить розгубився і вирішив не йти до універмагу, а вернутися в кімнату й прослухати касету. Кілька разів потрусив нею в повітрі — хоч вона здавалася трохи загадковою, та, видно, була звичайною, масового виробництва, й не загрожувала вибухом під час прослуховування.

Тенґо зняв дощовика й поставив магнітофон на кухонному столі. Вийняв з пакета касету й вставив у магнітофон. Приготував папір і кулькову ручку на випадок, якщо доведеться щось занотувати. Впевнившись, що навколо нікого нема, натиснув кнопку запуску.

Спочатку якийсь час нічого не було чути. Та коли він подумав, що, може, стрічка порожня, раптом почувся такий звук, як від пересування стільця, і легке начебто покашлювання. А потім несподівано почала говорити Фукаері.

«Тенґо-сан», — сказала вона, ніби випробовуючи голос. Наскільки він пам'ятав, вона, здається, вперше так зверталася до нього.

Вона ще раз відкашлялася. Очевидно, трохи хвилювалася.

«Краще було написати але я цього не вмію а тому наговорюю на стрічку. Так говорити зручніше ніж по телефону. Трошки підождіть вип'ю води».

Фукаері взяла в руки склянку, ковтнула води, а склянку, мабуть, знову поставила на стіл, бо почувся стукіт. Її своєрідна манера говорити без інтонації й розділових знаків, записана на стрічку, справляла ще незвичніше враження, ніж під час розмови. Можна сказати, фантастичне. Однак тепер вона принаймні вимовляла підряд кілька речень.

«Ви чули про моє зникнення. Можливо занепокоїлися. Але не турбуйтеся я зараз у безпечному місці. Я це хотіла повідомити. Правда неприємна але краще її сказати.

(Десятисекундна мовчанка)

Велено нікому не казати. Що я тут. Сенсей подав у поліцію прохання про розшук. Однак поліція не ворушиться. Втеча дітей з дому невелика рідкість. Тому я тут якийсь час перебуваю.

(П'ятнадцятисекундна мовчанка)

Я далеко тож ніхто мене не помітить якщо не гулятиму надворі. Дуже далеко. Посилаю цю касету Адзамі. Посилати поштою не варто. Треба бути обережною. Трошки підождіть. Перевірю чи записується.

(Щось клацнуло. Пауза. Потім знову чути голос.)

Все добре записується».

Чути, як десь далеко кричить дітвора. І неголосну музику. Мабуть, звуки долинали через відчинене вікно. Можливо, поблизу дитячий садок.

«Дякую що недавно ви прийняли мене на нічліг. Так треба було зробити. Треба було з вами ближче познайомитися. Дякую що читали мені книжку. Гіляки мене зацікавили. Чому гіляки ходять не дорогою а лісовою трясовиною.

(Тенґо подумки поставив запитальний знак)

Хоча дорога зручніша гілякам приємніше йти лісом. Щоб ходити дорогою треба від самого початку переучуватися. Крім ходьби дорогою треба переучуватися і де чого іншого. Я не можу жити так як гіляки. Не хочу щоб мене постійно чоловіки били. Не хочу жити в бруді де багато черв'яків. Однак і ходити широкою дорогою не люблю. Ще раз нап'юся води».

Фукаері знову випила води. Після певної паузи склянка стукнула об стіл. Невже дівчина не знає, де кнопка тимчасової зупинки запису на магнітофоні?

«Можливо своїм зникненням я завдала вам клопоту. Але я не маю наміру ставати письменницею і більше щось писати. Я дізналася більше про гіляків від Адзамі. Вона прочитала про них в бібліотеці. Гіляки живуть на Сахаліні і як айни та американські індіанці не мають письма. І не залишили ніяких записів. Так само як я. Коли розповідь перетворюється на текст то перестає бути моєю. Гадаю що ніхто не зміг би перетворити її в текст так уміло як ви. Але це вже не моя розповідь. Та не турбуйтеся. Це не ваша вина. Бо я тільки йду осторонь широкої дороги».

1 ... 102 103 104 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1Q84. Книга І», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1Q84. Книга І"