Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

Коли вони повернулися на веранду, Бвана познайомив чужинця з Меріем і Моєю Любою, яка щойно вийшла надвір.

— Це пан Гансон, — сказав він, бо саме так назвався новоприбулий. — Мандрівник, збився з дороги в джунглях на півдні.

Меріем і Моя Люба й собі привіталися з гостем. Чоловік, побачивши їх, наче трохи знітився. Господар пояснив це собі тим, що гість довго не був у товаристві культурних жінок, і поквапився врятувати його з незручного становища, запрошуючи на бренді з содовою, на що пан Гансон згодився з великою полегкістю.

Коли вони пішли, Меріем повернулася до Моєї Любої.

— Це, звичайно, дуже дивно, — сказала вона, — але в мене таке відчуття, що я пана Гансона вже десь бачила. Дивно, але зовсім неможливо. — І більше вже не поверталися до цієї теми.

Гансон не переніс свого табору ближче до бунгало, як радив Бвана. Він сказав, що його слуги досить задерикуваті, і краще хай вони будуть чимдалі від їхніх; а сам він всіляко уникав товариства пань, чим викликав немало насмішок. Проте з чоловіками він кілька разів бував на полюванні, де показав себе вправним і досвідченим мисливцем. Вечори він проводив переважно з білим, що керував господарством Бвани, і вочевидь товариство цього грубуватого чолов’яги було йому милішим, аніж гості господаря з їхньою вишуканістю. Увечері він довгенько гуляв околицями садиби. Траплялося, заходив до саду, де росли чудові квіти, предмет гордості й захоплення Моєї Любої та Меріем. Коли його там заставали, він знічено пояснював, що прийшов лише помилуватися квітами Північної Європи, які Моя Люба так успішно плекала на африканській землі.

Невідомо, втім, чи його більше приваблював запах мальв та флоксів, чи можливість стріти прекраснішу квітку, найчарівнішу з-поміж усіх у місячному сяйві — чорноволосу смагляву Меріем?

Гансон був тут уже три тижні. Увесь цей час він казав, що його люди спочивають і набираються сил після жахливої мандрівки непролазними південними джунглями. Але насправді було зовсім не так. Він поділив загін на два менші, ставлячи на чолі відданих людей, яким міг довіряти. Їм він звірив свої плани і пообіцяв велику винагороду, якщо все вдасться і вони як слід виконають його накази. Одній групі було звелено дуже повільно рухатися на північ шляхом, який сполучається з великими караванними шляхами Південної Сахари. Іншим він наказав іти на захід і там стати табором біля великої річки, що утворювала природний кордон володінь Великого Бвани.

Там за чаркою він розповів господареві, як його «сафарі» йшли на північ, але нічого не сказав про загін, що пішов на захід. Потім одного дня він завважив, що половина його людей утекла. Він сказав це тому, що кілька мисливців з бунгало вирушили в його табір на півночі, і він остерігався, що вони можуть помітити, як виразно поменшала кількість його людей.

Однієї спекотної ночі Меріем, яка не могла заснути, встала і вийшла пройтися садом. Пан Морісон перед цим знову наговорив їй багато ніжних слів, і це так схвилювало дівчину, що вона не могла заснути.

Величезне небо над нею, здавалося, обіцяло ще більшу свободу від сумнівів та питань. Бейнс вимагав, щоб вона сказала, що любить його. Десятки разів вона думала, що слід було відповісти йому взаємністю. Корак був лише спогадом. Вона починала вірити, що він мертвий, бо живий він би цілком полонив її думки. Вона не знала, що він так само вважав її мертвою і так само сумнівався і тому не робив більше спроб розшукати її після того, як було розгромлено селище Ковуду.

Меріем повільно підходила до квітучого куща, за яким причаївся Гансон. Уже багато ночей він приходив сюди, причаювався в засідці, вичікуючи слушної нагоди. На що чи на кого він чекав? Він почув наближення дівчини и напівпідвівся на ліктях. Далеко внизу в стайні заіржав його кінь.

Меріем ішла, повільно простуючи до куща, за яким чекала на неї засідка. Гансон вийняв з кишені велику червону хустку і підвівся на коліна. Кінь у стайні знову заіржав. Далеко внизу, на рівнині, рикнув лев. Гансон обережно сів навпочіпки, готовий враз випростатись.

Кінь знову заіржав — на цей раз ближче. Чутно було, як шелестять кущі, торкаючись тіла тварини. Гансон здивовано розмірковував, звідки тут міг узятися кінь, адже він щойно іржав у стайні. Він повернув голову туди, де мала бути тварина. Те, що він побачив, знову кинуло його додолу, притиснувши до землі, — наближався якийсь чоловік і вів двох осідланих коней.

Меріем також почула це й спинилась, прислухаючись. За мить до неї підійшов пан Морісон Бейнс, ведучи двох осідланих коней.

Меріем здивовано подивилася на нього. Пан Морісон сором’язливо усміхнувся.

— Я не міг заснути, — сказав він, — і вирішив трохи поїздити верхи, але коли зібрався, то побачив вас, і вирішив, що ви не відмовите скласти мені товариство. Нічна прогулянка верхи, запевняю вас, дуже добра розвага. Ходімо!

Меріем засміялася. Ця витівка припала їй до смаку.

— Гаразд, — сказала вона.

Гансон тихо вилаявся крізь зуби. Ті двоє повели коней до виходу з саду. Щойно вони вийшли з воріт, як завважили коня Гансона.

— Це, певне, кінь того мандрівника, — сказав Бейнс. — Він, мабуть, приїхав побалакати з нашим управителем, — сказала Меріем.

— Пізненько приїхав, правда? — зауважив пан Морісон. — Я б не зважився поночі вертатися джунглями в його табір.

Наче на підтвердження його слів, десь далеко рикнув лев. Пан Морісон здригнувся й позирнув на дівчину, сподіваючись побачити враження, яке справив на неї цей лиховісний звук. Здавалося, що вона його навіть не чула.

Наступної хвилини двоє верхівців уже їхали по залитій місячним світлом рівнині. Дівчина скерувала коня в бік джунглів, саме туди, звідки долинуло рикання голодного лева.

— Може, нам краще триматися трохи далі від того хлопця? — запропонував пан Морісон. — Здається, ви не чули, як він рикає.

— Чому, чула, — засміялася Меріем. — Поїхали туди, подражнимо його.