Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— Не веліли…

— Що! Це хто, Михайло не велів?! — Він смикнувся, крутнувся в'юном. — Де він?! Шляк би…

— Лежіть спокійно. Дядько Михайло за лікарем пішли…

— Розв'яжи! Я наказую тобі, чуєш?!

— Та не смикайтесь ви так, на бога прошу! Тихо будьте, вони зараз прийдуть. Лікар вас огляне, дасть ліки…

— Ти ще жалкуватимеш, що так зі мною…

— А як було треба? Як?! Коли ви мов навіженний по лісі бігали…

— Що зі мною було?

— Божевілля, та й годі… Ми вже думали, що й до тями не прийдете.

— Прийшов… — по паузі промовив Леміш. Обм'як, заплющив очі й уже тихо попросив: — Розв'язуй… Руки затерпли.

Андрій присів навпочіпки і заходився розв'язувати на ремінних віжках вузол, проте, смикаючись, Леміш так затягнув його, що годі було без ножа впоратись.

— Ото холера, нігті ламаються, а воно…

— А ти зубами, — порадив Леміш.

— Та, мабуть, ножем ліпше… Я зараз принесу… Андрій вискочив у сіни, причинив за собою двері. «Що робити? Звільнити? А як надійде Супрун? Леміш живим не дасться. Ні, вже краще хай лежить зв'язаний…» Пішов на кухню, довго гримів посудом, робив вигляд, що шукає ножа, а з кімнати доносились прокляття, якими Леміш супроводжував свої спроби звільнитись од віжок.

Надворі знову загавкав пес. Зло, тривожно, аж хрипів од люті. Андрій вискочив на ганок. Нікого. Ні місяця, ні зірок на небі. Тільки тисне землю важка чорна хмара та з усіх боків обступають лісникове обійстя високі ялиці. Десь тріснула гілка. Апдрій напружив слух, проте нічого більше не почув. Раптом прочинилася хвіртка, але на подвір'я ніхто не зайшов. Що б воно значило? Може, вітер? Але ні, там клямка. Втім, дядько Михайло міг кинути хвіртку незачиненою, адже поспішав чоловік. Хотів було підійти до хвіртки, та де там — пес мало не на груди скаче, аж слина летить. Повернув назад. Постояв на ганку. Знову все стихло. Тільки десь у лісі зітхає болісно сова. Лісник ніби кричав не так… Та й хіба один пароль на всі випадки? Зайшов у хату, і тут здалося — хтось заглядає у вікно. Підскочив до шибки — нікого. «Чортівня! Зі страху, чи що, все це тобі ввижається?»

Знову рипнула хвіртка. Вискочив на ганок. Хвіртка напівпрочинена, але пес чомусь кидався на паркан, за яким був невеличкий садок, що упирався в ліс. Між деревами саду ніби майнув хтось і зник за повіткою. На якусь мить там почулися кроки — і знову тихо. Хто б це міг бути? Хазяїну нема чого критися — у хвіртку ввійде… А може, то вже надійшли оперативники Супруна? Серце зайшлося радістю Хотілося гукнути, щоб не ховалися, а швидше поспішали до хати, що зв'язаний Леміш нездатний чинити опору. Проте вгамував хвилювання.

Тим часом на подвір'я зайшов Яцків і ще якийсь чоловік — у капелюсі та довгому брезентовому плащі. Андрій кинувся назустріч хазяїну, говорячи, може, трохи голосніше, ніж того вимагала відстань:

— Він там! Просився, щоб я його розв'язав!.. — Раптом побачив: у хвіртку чиясь рука просунула дивний пістолет і вистрілила у пса. Постріл тихий, наче з дитячої пукавки, а пес навіть не заскавучав — закрутився на місці й повалився набік. Далі на подвір'я заскочив якийсь військовий. Андрій навіть не встиг розгледіти його обличчя. Мелькнув перед очима капітанський погон. Його штовхнули обличчям до стіни. Поруч поставили лісника й лікаря. Всім трьом звеліли підняти догори руки. Оперативники шугали у них поза спинами, мов тіні. Та ось брязнуло і посипалось на підмурок скло з висадженого прикладом вікна.

— У хаті нікого! — крикнули зсередини. Капітан ухопив Андрія за барки:

— Де він?!

— Мав бути на ліжку… У кімнаті… Зв'язаний…

— Ти що, гратися зі мною надумав?!

Кулак відкинув голову назад, і Андрій боляче вдарився потилицею об муровану стіну. Зайшлося серце. «За віщо?!»

— Його там нема! — кричав йому просто в обличчя капітан. — Чув? Не-ма-а! Де він? Відповідай!

Андрій і сам не міг пояснити того, що сталося.

— Давай їх у машину! — наказав комусь капітан. Андрія турнули до хвіртки. Все, що відбувалося потім, він сприймав з дивним почуттям гіркоти і радості. Йому було приємно думати, що все це скоро скінчиться, минеться, як дурний сон. І водночас діймала прикрість: де подігся Леміш? Ще десять хвилин тому він лежав зв'язаний — і раптом зник? Як це сталося? Сам звільнитися не мав сили. Хтось йому допоміг… Але хто?

«На лісникову хату наскочили якісь не ті, не супрунові оперативники, бо й самого майора серед них нема. Вочевидь, цей капітан отримав сигнал не від мого радіомаяка, а з якихось інших джерел. Але з яких? По всьому видно, дядька Михайла з лікарем вони перехопили десь не далі воріт… Тоді де майор Супрун? Де його група забезпечення?»

Свою участь у операції, що так зненацька скрутилася на зле, він мав тримати в таємниці і від лісника, і від оперативників. Арешт, власне, нічим йому не загрожує. Досить назвати ім'я генерала Семеняки, і все владнається. Однак поспішати з тим не варто. Тут потрібна витримка. Генерал сам його знайде. Він знає, як вивести його з гри…

Всіх трьох їх запхали до критої машини і повезли. Лісник, котрий сидів поруч, шепнув на вухо: «Добре зробили, що розв'язали. А то я себе мордував би до віку…»

— Розмови! Припинити!

Андрій закусив розбиту губу. «Витримка, чоловіче, і ще раз витримка!» У роті було солоно від крові, а душу пропікала гіркота.

Витримки йому