Читати книгу - "Загнуздані хмари"

некрасиво. Колір обличчя у вас золотисто-рожевий і дуже здоровий. Тільки ніс став мов ще більше задерикуватий. Але ж ваше вбрання?..

Це вбрання кольору «Озера Нінки» — з тієї тканини, що мені прислав Толя в день мого народження. Воно, треба сказати, мені дуже «до лиця». Це подібно до води, а може, до неба, яке повне нашим блакитним вугіллям. Одним словом, мене й не впізнати.

У мене взагалі якийсь інший вигляд. Це вже Ялинчин вплив. Та справа не в зовнішності. Я дивлюсь і думаю, що і я не та.

Я таки вмію приборкати, коли треба, невгамовний вітер своєї вдачі.

Ах, диня пахне дуже спокусливо, і я залишаю щоденник.

Забула написати ще новину: я вчусь літати на орнітостаті. Звичайно, вчить мене моя мила «мачуха». Ну, до побачення, мій друже щоденнику!

20 червня.

Вже треба спати, але я не можу заснути. Я підвелася, засвітила лампочку, запнула її з усіх боків, щоб не розбудити Ялинку, і сіла писати.

Я мушу записати все це докладно. Адже сьогоднішній день буде вписаний в історію Кара-Кумів. І наші пекучі вітри, що стануть колись вологими вітрами, складуть про це ще одну пісню.

Ми сьогодні вперше вбили страховище — смерч!

Був пекучий день. Здавалося, все розтопиться від сонця. А нам з Алкадом хоч би що! Спочатку ми читали «Бахчисарайський фонтан» Пушкіна, лежачи в садку біля струмка. Потім вирішили трошки прогулятись.

Певно, було годин три після полудня.

Я вже писала, що Ялинка мене навчила літати на орнітостаті. Звичайно, Алкад і собі став тренуватись.

Отже, ми наділи червоні спортивні костюми і влізли в ремінці орнітостатів. Ці костюми зробила Ялинка з якоїсь особливої тканини, яку одержали з Москви… Вони холодять тіло, відбивають від себе теплове проміння.

Ми стрибнули просто з метеорологічного майданчика вгору і покрутились навколо башти метеостанції. Алкад подивився на показники смерчографа і крикнув, що сьогодні слід чекати значних смерчів. Останнім часом піщані бурі нас зовсім не турбували. Вони собі блукали навколо нашого оазиса і вщухали, не розгулявшись у нашій вологій зоні, так що ми не дуже ними й турбувалися.

Але цього разу зміни електростатичного поля в атмосфері віщували велику бурю з смерчем. Схвильовані, ми полетіли до полігона. По дорозі ми побачили Ялинку. Вона нам сердито помахала руками, очевидно, наказувала знизитись. А ми, звичайно, не послухались.

Пролітаючи, ми побачили, що полігони вже за кілька хвилин приготувалися зустріти смерч. Станції швидко піднялися вгору на велику висоту. Знизу по тросу кожної побігли електровозики «ялинчиної» запасної лебідки… Одним словом, все стало в бойову позицію.

Але нас цікавило інше. Ми полетіли до нашої нової фортеці, перша думка про яку належить мені. Так, це тоді, коли я лежала в лікарні, в Круглій горі, я згадала про ракети. Ну, а Гордій Семенович, як військовий стратег, використав мій натяк і влаштував таки форт проти смерчів.

Нам уже мало було — тільки проганяти смерч з нашої території. Треба ж знищити його зовсім, так, щоб він не смів мандрувати далі, змітати хвостом аули і руйнувати все на своєму шляху!

Ах. як цікаво це відбулося!

Знов, як і колись, Гордій Семенович стояв у Кара-Кумах біля кулемета. Але, звичайно, він цілив не в басмачів. І кулемет був не кулемет, а гармата і дуже своєрідна гармата. Її влаштували на шпилі, на звичайній башті, на зразок тих, які робили для водотяжних вітряків. Це — ракетна гармата. Майже та сама мортира, якою ще у XIX столітті били по градових хмарах. Тільки Гордій Семенович, звичайно, сконструював її краще.

… Ми, молоді повітряні спортсмени, летіли до проти-смерчового фронту, за межі полів, досить довго. Думали навіть, що цього разу потрапимо в бурю, як колись Ялинка.

Але ми таки прилетіли саме вчасно і звалились зверху на майданчик просто біля Гордія Семеновича. На обрії виникла каламутна хмара з хвостом смерчу.

Навколо засвистіло. Піски, навіть смирні культурні піски, обізвались гадючачим посвистом.

— Облизується, — прошепотів Алкад.

Я зрозуміла… Справді, хмара немов витягла свій язик і облизувалась у передчутті того, як вона закрутить і злиже все на своєму шляху. Вона летіла на нас ближче, ближче…

Але не вийшло! Наморщивши орлиний ніс, наш командир натиснув кнопку електричного контакту. І тоді здригнулась башта. Одна за одною — з своєрідного кулемета вгору понеслись ракети. Вони впивались у хмару, просто в кінчик її язика, і вибухнули, розірвались, розсипались вогненним дощем. Тоді у вихровий рух смерчу влився інший вихровий рух. Штучні смерчі розірвали зімкнуте поле стисненого повітря. Це ж було головне — порушити прямолінійність руху смерчових течій.

І от на наших очах, під вибухом, розтанула, зникла туча з страшним язиком смерчу. Тільки несподівано впали краплі брудного дощу, впали, і все вщухло.

Смерч знищений! Гордій Семенович схопив мене на руки і підкинув, як маленьку, вгору!

— Це ж вона вигадала ракету! — закричав він.

І всі мене вітали. А ввечері у нас було урочисте морозиво.

Це, звичайно, дурниці. Я зовсім не гну кирпу. Що там таке: згадати вночі про ракети! В моїй голові завжди знайдеться запас усяких технічних вигадок. Алкад мене дражнить, що моє розпатлане волосся (гм!.. тепер уже не таке) завжди наелектризоване від таких думок.

Але тієї хвилини, коли, розстріляний ракетами, переді мною умирав смерч, я готова була, по правді, розплакатись від захвату. І тієї хвилини я відчула велику гордість.

Подумати тільки —