Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

сам, аби тільки не спалахнула Третя всепірейська війна. Справжні люди пропонували: досить гратися з ядерною бомбою! Це іграшка, що може спопелити весь світ. Справжні люди Пірейї організували найвидатніший в історії людства рух прихильників миру. До нього було залучено людей усіх рас і переконань; пліч-о-пліч стали і особисті вороги, і ідейні супротивники, — сварка та суперечки — потім!

І мир переміг: Третя всепірейська війна не спалахнула, жодна бомба не впала ні на СКД, ні на Монію. Та тільки мало радості було з того миру, бо гинула вся Пірейя.

Планета мовчала, коли по ній гупали чоботи всіляких завойовників. Навіть породивши живе, вона лишилась неживою, тому байдуже всмоктувала кров, пролиту в безглуздих битвах.

Планета терпіла, коли її поверхню почали коливати вибухи. Вона не мала нервів, і їй було однаково, чи то амонал викидає грунт з котлована майбутньої електростанції, чи, може, тротилова бомба трощить людські житла.

І тільки коли над Бурхливим океаном більш як дві тисячі міжконтинентальних ракет з ядерними зарядами зустріли таку ж кількість балістичних ракет-перехоплювачів, планета зойкнула.

Страшний то був зойк! Він прокотився навколо Пірейї кільканадцять разів, і од того стогону зсувалися з місць гори, падали ліси, висихали ріки. Скажені хвилі океану мчали по суші, ковтаючи те, що залишилось од урагану, а за ними повільно повзли радіоактивні хмари, добиваючи все живе.

Довго, довго не затихав стогін мертвої матерії. Він чувся в гуркоті пробуджених від сну вулканів, у ревінні хвиль, у свисті бур, що розгулялись над Пірейєю. А коли замовкло все — на Пірейї залягла страшна тиша.

Ні, людство не загинуло. І навіть число жертв було невеликим, порівняно з масштабами катастрофи. Планета закривала людей кожною своєю зморшкою, рятувала в кожній западині. І люди, мов кроти, заривались якнайглибше в грунт. Все загинуло тільки на поверхні. Потрощені, обгорілі дерева вже не могли піднятись. Висохла й пожовкла трава. Не стало звірів і птахів.

Ті, що лишилися живими, були приречені. В атмосфері зібралась така кількість радіоактивних ізотопів — і насамперед ізотопів вуглецю та стронцію, — що загибель життя на Пірейї була тільки питанням часу.

Ще можна було дихати й працювати, адже загальний рівень радіоактивності не досягав смертельної дози. Але ізотопи нагромаджувались поступово, непомітно отруювали організм. Діти отруєних народжувалися хворобливими, неповноцінними. А що буде з дітьми дітей?

Лунали дзвони у Монії: «Покайтесь, грішні! Настав кінець світу!»

Ревли джази в Монії: «Живіть сьогоднішнім днем! Після нас — хоч потоп!»

Закривались у Монії школи, бо ніхто не хотів ні вчитись, ні навчати. Навіщо?

Зупинялись монійські заводи, що лишились неушкодженими. Розбігались рештки монійської армії.

Надходило найстрашніше лихо — деградація половини всього людства.

І в цей тяжкий час, коли, здавалось, не було вже й надії на порятунок, пролунав над Пірейєю твердий, упевнений голос:

— Людство не загинуло! Воно — житиме!

Де ви, «наймудріші»? Де ваша зарозумілість і могутність? Де ваші штики і шпики?

Колись Кейз-Ол пропонував вам акції порятунку, обіцяв за певну платню забезпечити кожному з вас райське життя в краю обітованім, у неприступній Уранії.

Розвіялась Уранія радіоактивним попелом; пішли за вітром і всі ваші сподівання. Ні за які гроші ви не купите для своїх нащадків життя та здоров'я.

Але стривайте: Комуністична партія Монії запропонувала інші акції порятунку — акції, за які доведеться платити найстійкішою валютою — власною працею.

Робочий день на протязі півдоби. Суворе нормування продуктів і кисню в балонах. Для кожного робітника — антирадіаційний скафандр, а його дітям — місце в антирадіаційних підземних житлах.

Декому не припали до смаку нові закони. Їх ігнорували, а часом і пробували бунтувати проти них. Але коли на сплюндровану Монію почав насуватись голод, коли вже ніде було дістати рідкого кисню для антирадіаційних скафандрів, довелося скоритись усім.

Генерал Крайн тримався довго. Він заздалегідь приготував для себе глибоко під землею комфортабельний бункер з великим запасом харчів, води, рідкого кисню. Зловтішно посміхаючись, він сидів у своєму сховищі і дописував «Історію Другої всепірейської війни» — просто так, для розваги.

Але настав час, коли зайшли до бункера бійці народної міліції. Вони конфіскували запаси Крайна. І даремно він нагадував про свої колишні заслуги перед Монією, даремно посилався на хворобу дружини. У них на все були готові відповіді: зараз ідеться не про минуле, а про майбутнє; дружина має звернутись до лікарської комісії; генерал Крайн за рознарядкою місцевого комітету партії призначається чорноробом на будівництві кисневого заводу. Звісно, громадянин Крайн може відмовитись — це його справа. Але в такому разі він не одержуватиме продуктових і кисневих карток.

Хоч-не-хоч довелося піти на роботу. І там, уперше в житті взявши до рук лопату, колишній генерал Крайн зустрівся з Комісаром Антирадіаційного нагляду при Центральному Комітеті Комуністичної партії Монії, професором Ейром Літтлом.

Вони одразу ж впізнали один одного, бо обидва були без скафандрів: людям старшого віку підвищена радіоактивність повітря вже не завдавала великої шкоди.

Літтл поглянув на брудне, спітніле обличчя Крайна, на його руки з кривавими мозолями і обернувся до свого супутника — молодого мужчини в легкій антирадіаційній масці, з-під якої вибивались непокірні пасма білявого волосся:

— Хочеш, Люстіг, побачити того, хто перший штовхнув мене на стежку до Комуністичної партії?

— Звичайно, хочу! — почувся крізь маску приглушений голос.

— Ось він, перед тобою. Крайн, колишній генерал!

— Не розумію… — крізь скло маски видно було, як Люстіг наморщив лоба.

— Та це ж отой мерзотник, що влаштував вибух атомної бомби на півострові Койтерс! Якби не він, ураган не обрушився б на Сан-Клей, Тессі не перепинила б твій рефрижератор і…

Літтл раптом замовк. Він побачив, як болісно скривилось в Люстіга обличчя, і вже по-іншому, з щирим співчуттям у голосі запитав:

— Ну,