Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

хорошої вечірньої зірки, я не з тих, що ото в сутанах ходять, бо коли ти думаєш про те, що ти зараз думаєш, то тото в твоєму селі, де три тисячі жінок і ледве тридцять душ чоловіків, та й то калік, - вистачало аж занадто. Ні, я тільки здалека милувався твоєю хорошою донечкою, а в твоє розуміння ніяк і вкластися не може, що солдат, російський азіят, може мати і серце, і душу...

- Ні, не кривдили - навпаки, навіть мало працював...

Тоді й йому обличчя прояснюється, і гер нотар полегшено зідхає.

- Бачите, тут прийшла естафета від військового міністерства нашого, естафета з кур'єром із Відня в Дуначеб... Вимагають вирядити вас негайно до Відня. До столиці нашої, розумієте, гер Олексі? Так я й подумав, чи не ображені ви на когось, чи не скаржилися воєнному начальству нашому?

- Ні, я не скаржився воєнному начальству вашому, пане нотарю...

- Тоді, знаєте що, відпочиньте ви сьогодні - далека ж дорога! Я скажу геру Деннертові, щоб не обтяжував вас сьогодні вже ніякою роботою, а завтра раненько ви й вирушите з кур'єром... Ага, до речі: мені, знаєте, дуже-дуже сподобався ваш високо-патріотичний вчинок із тими п'ятьма кронами, пам'ятаєте?

- Я тільки виконав маленький обов'язок перед своїм народом, гер нотар...

- А якже, а якже: це дуже похвально, гер Олексі... Ви ж не орош (росіянин), хоч і прийшли з Росії... Казав мені гер Деннерт про вашу Україну... І я дуже-дуже співчуваю вам, гер Олексі... І бажаю вам щасливої дороги та всяких успіхів у вашому дальшому житті...

Широка, привітна посмішка, що розкрила пожовклі зуби, теплий потиск пухкої бюргерської руки, і авдієнція закінчилась...

Тієї ночі прощаюся гаряче з моїм хорошим Дмитром Русіновим. Залишаю йому згарячу чимало свого немудрого майна, навіть бритву, - неначе й вона вже мені непотрібна буде! - навіть цілий пакунок із коржиками, що, одержаний у самому Дуначебі, вже нічого не був вартий, а на ранок вирушаю в далеку дорогу.

До болю шкода розлучатися з милими Деннертовими хлоп'ятами. Саме перед тим я тількищо навчив їх:

"Ой, на горі гре-е-ечка - сидить зай. Викосили гре-е-чку - побіг зай. Дрібу-дрібу-дрібушечки, Насіяла петрушечки - Дрібен дощик піде, Петрушечка зійде..."

І тепер середульший, прощаючись, крізь сльози питає:

- А як ми забудемо, гер Олексі, "дрібу-дрібу-дрібу-шечки", то хто ж нас навчи-и-ить, ги-ги-ги...

Милі, хороші хлоп'ята, мила, хороша Деннертова родино, прощавайте! Я такий добрий перед невідомим грядущим, що я вже ладен ніколи не згадувати вашої єдиної справжньої кривди мені - черевиків перерослої нареченої, фрайляйн Лізхен ...

Тихий Дунаю, прощай! Може-навіки.

Перед невідомим грядущим я такий добрий стаю, що відразу тягне мене здружитися з моїм провідником - кур'єром із Відня, хочеться мені розпитати, куди й для чого мене везуть, але провідник до самої залізничної станції - оцей переїзд баскими кіньми вісімнадцятьох чи п'ятнадцятьох кілометрів - вперто мовчить, або обмежується короткими "так", "не знаю", удаючи з себе при тому дуже серйозну, навіть чогось трохи сердиту, людину.

На станції Паланка потяга чекали недовго. В вагоні ми з провідником - друзі. Дуже допомогли мої їстивні й курильні запаси з багатого на матеріяльні цінності й убогого духом Дуначебу везені, бо тут одразу виявилося, що я, невольник, за даних обставин, удесятеро багатіший за нього, мого конвоїра - звичайного австрійського піхотинця, родом із Горішньої Австрії.

В вагоні ми відразу здружуємося, всю довгеньку дорогу, в такт торохкотінню коліс, неначе брати рідні, розмовляємо - про що? Про війну, про горе, про кров і сльози, пильнуємо дошукатися, хто ж, нарешті, винен за це зловісне нещастя, що в ньому корчиться ввесь світ ось уже третій рік? Він рішуче не погоджується зо мною, що винні представники вищої, владущої банди кожного народу, кожної держави, бо тоді б довелося йому, моєму випадковому приятелеві в синювато-сірому солдатському одязі, признатися, що так само, як і Вільгельм, і Микола другий, і всі інші короновані й некороновані хижаки всіх держав і народів, так само й їхній старенький Франц-Йозеф - однаково повинен в тих морях людської крови, в безодні страждань, винен за руїну, за плюндрування родющих і плодющих країн... Ні, він не погоджується, що винен і старенький Франц-Йозеф - такий добрий, такий милостивий цісар...

Йому таки добре забили памороки, починаючи від шкільної лавки й кінчаючи муштрою в цісарсько-королівських казармах, цьому вбогому хліборобові з неродючої, кам'янистої Горішньої Австрії...

Я ще нічого не знаю про Марксів "Капітал", я тільки одним ухом чув про "Ерфуртську програму" Каутського, але в мені вистачає досить інтуїтивного відчуття життьової обстановки, щоб, нарешті, переконати мого конвоїра, що винні і царі, і королі, і поміщики, і фабриканти.

Почувши про поміщиків та фабрикантів, мій приятель запалюється справжнім полум'ям ненависти. Він гаряче тисне мені руку, і я почуваю, що коли б довелося нам зустрінутись десь між окопами в полі - ні він мене, ні я його вже не різав би...

А коли він, довго-довго думаючи, при чому йому збігається на лобі і попід очима багато труджених зморщок, нарешті, нахиляється до мене й на саме вухо пошепки говорить:

- А коли б ні ви, ні я, ніхто з солдатів не хотів стріляти, покидали б зброю, то й війни не було б...

...мені здалося, що він з огидою штовхнув од себе свого