Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

вози вони не клали, а кидали. «Не дивлячись навіть, як цей впав, так же кидають другого…»

Серед російських солдатів, які лікувались у шпиталі, свідомих українців Олександр Питель не зауважив. «Ніхто з них української книжки не бачив». Лише один був «півсвідомий» — він і попросив почитати «Кобзаря». Книга зацікавила й інших. Згодом у шпиталі з’явились нові українські видання. Вони швидко знайшли шлях до сердець малоросів. «До українських книжок, особливо до видань «Просвіти», незвичайно горнулись. «Кобзаря» у нас на подвір’ї гуртом читали. Це дуже не сподобалося підстаршині-москвинові, й він доніс на мене, одібравши од козаків «Кобзаря», — згадував Олександр Питель.

Розмова була коротка:

– Єслі будєтє дальше давать мазєпінскіє кніжкі салдатам, арєстую, атдам пад ваєнний суд, он церємоніться с вамі нє будєт.

Але книгу все ж повернув. Звичайно, «Кобзар» знову пішов між козаків, але і вони, й Олександр були вже обережні.

Хоч і обережніші стали українці, та все одно Олександр Питель у Сибір потрапив — і за «Кобзаря», і за агітацію серед українців російської армії.

Завезли його аж у Томськ, де пробув як інтернований до 1916 року, коли вдалося перебратися ближче до України — в місто Саратов. Тут якийсь час працював секретарем протестантського пастора. З Лютневою революцією Олександр активно включився в громадське життя. Став організатором української громади в Саратові. Працював не тільки в місті, а й у сільській місцевості — серед переселенців. Активно агітував і серед військових гарнізону.

«За сєпаратістічєскую пропаганду і внєсєніє розні в рєволюционниє войска» його мали арештувати, але він вчасно втік до Києва у червні 1917 року. Вже з вересня 1917-го працював секретарем Київської губерніальної ради. «Весь час до розігнання Центральної Ради працював під проводом Івана Фещенка-Чопівського серед селянства Київщини, рівно ж був членом ріжних українських організацій…» — писав він у «Curriculum vitae».

1918 року прийняв українське громадянство та влаштувався діловодом Державного комітету товарообміну з Центральними державами. Паралельно навчався на юридичному факультеті Українського державного університету. До 31 січня 1919 р. працював діловодом Департаменту зовнішнього торгу і промисловості. 1 лютого 1919 року став урядовцем для особливих доручень при голові Ради Міністрів УНР. Брав участь у невдалих переговорах уряду УНР (голова делегації Сергій Остапенко) з Антантою в Одесі.

Спільно з урядом пережив усі жахи евакуації. «Після залишення Кам’янця в 1919 р. перед Денікінською навалою, — згадував Олександр Питель у автобіографії, — я виїхав з Чорториї з міністром (Ісаком) Мазепою, (Осипом) Безпалком і (Пінхасом) Красним у запілля ворога. 3 січня 1920 р. залишений тодішнім Прем’єр-Міністром Мазепою для праці і зв’язку у Вінниці, пробув там до 14 квітня 1920 року». Цього дня, зраджений, мусив утікати з Вінниці. А куди ж тікати? Звісно, до повстанців. Так він став козаком іррегулярних збройних сил УНР і взяв участь в повстанні проти большовиків у загоні галичанина Івана Голуба на Немирівщині, Брацлавщині і Гайсинщині. З поверненням української влади до Вінниці Олександр був призначений в. о. директора особливої канцелярії голови Ради Міністрів…

Боротьба за Україну закінчилась поразкою і для Олександра Пителя — він мусив емігрувати в Чехословаччину, де у Подєбрадах 31 травня 1927 року закінчив економічно-кооперативний факультет Української господарської академії, здобувши диплом інженера-економіста. А спогад «Зі споминів в 1914 р.» написав 28 січня 1923 року, ще будучи студентом першого курсу.

Спогад Олександра Пителя досить розлогий, опублікувати його повністю навряд чи вдасться найближчим часом, отож я й вибрав із нього найцікавіше. І повернув, таким чином, у нашу пам’ять ім’я ще одного свідомого й активного українця з Галичини.

88. Повстанець Микола Малашко

Микола Васильович Малашко народився 5 грудня 1898 року в селі Мар’янка Маріупольського повіту Катеринославської губернії. Початкову освіту здобув у школі при німецькій колонії Миколаївка Бахмутського повіту. В 1910–1917 рр. навчався у Дмитрівській чоловічій гімназії в Макіївці.

З початку Лютневої революції 1917 року брав участь у роботі різних українських організацій м. Бахмута на Катеринославщині.[20] Був членом ініціативної групи Організації українців учнів-середньошкільників Бахмута. Брав активну участь в створенні Вільного козацтва Торецької Січі, а пізніше — Вільного козацтва Донецького басейну. На Миколу падала особлива відповідальність, оскільки його старший брат Михайло від серпня 1917 р. був членом Центральної Ради, а з кінця 1917 року — заступником комісара Центральної Ради в Донецькому басейні, отаманом Вільного козацтва.

У березні 1918 р. Микола втік від більшовицького арешту в Запорозьку дивізію, де служив до проголошення гетьманату. В травні 1918 р. поселився в с. Арханівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Відновив навчання і 1919 року закінчив Бахмутську гімназію.

До серпня 1919 року проводив у Бахмуті національно-освітню роботу. Коли прийшли денікінці, мусив переходити на нелегальне становище. Та він не тільки не ховався, а й брав активну участь в українському повстанському русі. В цей час повстанськими силами Катеринославщини командував його брат — Михайло Малашко, людина безмежно хоробра і талановита.

До жовтня 1920 року Микола перебував у різних українських повстанських організаціях. Та врешті змушений був із Катеринославським повстанським кошем емігрувати до Румунії. Був інтернований у таборах Текхір-Геоль і Фогараш. Пізніше працював на тяжких фізичних роботах.

Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехословаччина) відкрилася Українська господарська академія, вирішив продовжити освіту і 28 вересня 1922 року вирушив із Румунії. 5 жовтня прибув до Праги. Одразу ж подав прохання до УГА зарахувати його студентом… Оскільки він не мав документів про завершення середньої освіти, його прийняли студентом-матурантом. Тобто, навчаючись в УГА, він мусив паралельно скласти іспити за середню освіту.

23 грудня 1922 р., виконуючи домашнє завдання, Микола Малашко написав спогад «Анархісти» про повстанського отамана Трифона Гладченка, який був товаришем його старшого брата.

11 листопада 1925 року Микола нарешті склав іспит зрілості, а вже 6 травня 1927 р. захистив «з успіхом дуже добрим» дипломну працю на тему «Класова боротьба й кооперація». Таким чином, колишній повстанець здобув фах інженера-економіста.

Знайти роботу за фахом у Чехословаччині було нелегко.