Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

має завтовшки щось із вісім миль. Отже, коли вибраний Айртоном шлях справді веде до східного схилу, то за дві доби мандрівники переберуться через перевал. Всі труднощі й перешкоди залишаться тоді позаду й не зустрінуться вже до самого моря.

10 січня мандрівники досягли найвищої точки перевалу на висоті двох тисяч футів. Вони опинились на відкритій галявині, відкіля погляд осягав широкий краєвид: на півночі вдалині - непорушну блискучу гладінь озера Омео і водяних птахів, що цяточками мріли над нею, а ще далі - широкі луки Муррею; на півдні розстилались в усій незайманій красі зеленаві килими Джінсленду, його золотодайні землі, високі гаї. Природа ще необмежено панувала тут над своїми багатствами, над бистриною рік та велетенськими деревами, котрих дотепер не торкалась сокира, і скватери - поки що вони селилися там зрідка,- не наважувались ставати з нею до герцю. Здавалося, ланцюг Альпійських гір розмежовує дві зовсім різні країни, і серед них одна зберегла всю свою первобутність.

Сонце саме стояло на вечірньому прузі, й під його промінням, що просочувалось крізь багряні хмарки, округа Муррей грала яскравими барвами, в той час як Джінсленд, заслонений, немов муром, високим гірським гребенем, поринув у глибокий присмерк; здавалось, наче весь заальпійський край оповила передчасна ніч. Разючий контраст між північною і південною стороною глибоко відчули, стоячи між ними, мандрівники, і невиразне хвилювання пойняло їх, коли вони дивились на цей сливе незнаний край, котрий мали перейти аж до дальніх меж провінції Вікторія.

Переночували на тій самій половині й ранком почали спускатись униз по схилах. Рухались досить швидко. Раптом сипнув страшенний град, і всі мусили шукати захистку під скелями. З грозового неба падали не градини, а цілі шматки криги завширшки з долоню, і падали так навально, наче їх кидали з пращі. Кілька крижин дошкульно влучили в Паганеля та Роберта, і вони також похопилися мерщій у схованку. Фургон в кількох місцях було побито на решето, та хтозна, чи встояв би й міцний дах проти гострих крижин, які врізалися навіть у стовбури дерев. Довелося перечікувати що дивовижну зливу, аби не наразити себе на небезпеку. За годину град минув, і загін знову вирушив у дорогу відложистими кам’янистими стежками, слизькими від струмків розталих крижинок.

Надвечір фургон, доволі розхитаний, з розладнаними частинами, але ще міцний і тривкий на своїх дерев’яних кружалах, спускався останніми відногами Альп серед високих самітніх смерек. Гірський прохід вивів мандрівників до просторих рівнин Джінсленду. Щасливо здолавши Альпійський кряж, мандрівники стали табором на ніч у долині.

12 січня маленький загін, охоплений неослабним запалом, вирушив на світанку в дальшу путь. Кожному хотілось якнайшвидше дійти мети, тобто добутися до того місця на березі Тихого океану, де розбилась «Британія». Тільки там можна відшукати сліди потерпілих, а не тут, у відлюдних пустелях Джінсленду.

Айртон уперто наполягав, аби Гленарван не гаявся й швидше посилав наказа «Дунканові» прибути на узбережжя, де яхта стане в пригоді під час розшуків. На думку Айртона, годилося скористатися дорогою, яка вела з Люкноу до Мельбурна. Пізніше зв’язатися з «Дунканом» буде важче, бо бракуватиме прямого сполучення зі столицею.

Боцман, здавалось, радив слушно. Паганель погоджувався з ним. Він додав, що за подібних обставин яхта справді дуже придасться, до того ж, проминувши шлях на Люкноу, вони вже не зможуть дістатися до столиці.

Гленарван вагався і напевно послав би гінця з наказом, чого вперто домагався Айртон, якби проти цього не повстав рішуче майор. Він зазначив, що Айртон конче повинен залишитися з експедицією, бо він добре знає околиці узбережжя, і коли, випадком, вони натраплять на сліди Гаррі Гранта, то саме боцман і спроможний їх вистежити, як ніхто інший; врешті, лише він може вказати місце, де загинула «Британія». Коротко кажучи, майор наполягав, щоб подорож тривала без жодних змін. Він здобув однодумця в особі Джона Манглса, який цілком поділяв майорові міркування. Молодий капітан зауважив навіть, що розпорядження Гленарвана легше передати на «Дункан» з Туфолдської затоки, ніж посилати гінця звідсіля за двісті миль крізь дикий незвіданий край. Ця думка взяла гору. Ухвалили утриматися від будь-яких заходів, поки не дістануться до затоки Туфолда. Мак-Наббс запримітив розчарування на Айртоновому виду, проте змовчав і, як завжди, залишив ці спостереження при собі.

Рівнини від підніжжя Альп простягались ледь-ледь похило на схід. Одноманітність краєвиду вряди-годи порушували гайки мімоз і евкаліптів або камедних дерев, та ще рясніли кущі «гастролобіум грандіфлорум», рослини з яскравими квітами. Часто дорогу перетинали невеликі річечки або скорше ручаї, геть зарослі обабіч дрібним комишем і орхідеями. Мандрівники переходили їх убрід. Далеко попереду, угледівши людей, дрохви й казуари кидалися врозтіч, а кенгуру стрибали й стрибали через купи чагарів, немов пружинові паяци. Але мисливцям і на думку не спадало полювати, та й не варто було завдавати зайвої роботи коням.

До того ж над рівниною нависла жарка задуха. Повітря було вщерть насичене електрикою. Це відчували і тварини, і люди. Всі мовчки посувалися вперед, отупілі зі спеки й утоми, тільки Айртон подеколи погукував на присталих биків.

Години зо дві пополудні мандрівники їхали крізь дивний ліс папороті, що викликав би загальний захват, коли б люди так не потомилися. Ці деревуваті рослини, заввишки до тридцяти футів, буяли квітами. Коні й вершники вільно проїжджали попід звислим додолу гіллям, і лише інколи в кого-небудь брязкало коліщатко остроги, торкаючись твердих стовбурів. Під непорушними величезними парасолями панувала прохолода, і на неї ніхто не ремствував. Жак Паганель, бурхливо виявляючи, своїм звичаєм, почуття, кілька разів голосно й задоволено зітхнув, сполохавши зграї папуг і какаду, котрі зняли оглушливе стрекотіння.

Географ радісно й захоплено вигукував на весь голос, милуючись природою, коли раптом всі побачили, що він похитнувся у сідлі й повалився разом з конем на землю. Невже в нього запаморочилася голова, чи, ще гірше, він зомлів од спеки й задухи?

До нього одразу підбігли.

- Паганелю! Паганелю! Що вам сталось? - закричав Гленарван.

- А те сталось, що я позбувся коня,- відповів Паганель, вивільняючи ноги із стремен.

- Невже? Ваш кінь?..

- Згинув, немов його грім побив, як і кінь Мюльреді. Гленарван, Джон Манглс, Вільсон уважно оглянули тварину. Паганель не помилився: коняка нагло сконала.

- Дивно,- мовив Джон Манглс.

- Надзвичайно дивно,- пробурмотів майор.

Це нове лихо дуже стурбувало Гленарвана. Адже в цій пустизні коней дістати ніде! Коли це справді пошесть - як