Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

центрі уваги цілого всесвіту, був він, і елділи всіх світів — безгрішні, осяяні вічним світлом створіння — завмерли у Глибоких Небесах, очікуючи, яке ж рішення прийме Елвін Ренсом із Кембриджа.

Йому трохи полегшало на серці. Зненацька він зрозумів, що й гадки не має, на що здатний, і ледь не розсміявся від радості. Ні, не варто було лякатися аж так сильно. Ніхто не поставив перед ним жодного чітко визначеного завдання. Від нього вимагається лишень рішуче протистояти ворогові, а як саме — залежатиме від обставин. І знову він ухопився — так хапається за мамину руку налякана дитина — за рятівні слова «зроблю все, що зможу». Отже, що зможемо, те й зробимо; по суті, так і робимо від самого початку. «Вміємо ж ми самі собі нагнати страху, ох, уміємо!», — пробурмотів він, трохи розслабившись і вмощуючись під деревом зручніше. Йому здалося, наче його підхопила і понесла кудись у далину ласкава хвиля радісної, раціональної віри.

Заждіть, заждіть, а це що таке?! Ренсом ледь стримався, щоб не підхопитися на ноги; серце у нього шалено калатало, мало не вискакувало з грудей. Відповідь була поруч, він подумки наштовхнувся на неї і аж відсахнувся, як сахаємось, ненароком доторкнувшись до розжареної кочерги. Ні, не може бути, йому, напевно, примарилося, це ж суща нісенітниця, таке могло спасти на думку тільки дитині… цього разу це таки обман, породжений його власним розумом… Адже усім зрозуміло, що боротьба з дияволом має відбуватися на духовному поприщі, тільки дикунові може прийти до голови з ним битися. Якби ж то все було так просто… Тут, одначе, внутрішній голос припустився фатальної помилки. Ренсом звик бути чесним сам із собою, і не став прикидатися, ніби сутичка з Нелюдом не викликає в нього особливого страху. Уяву вмить заполонили яскраві образи… Мертвотний холод рук (лишень кілька годин тому він випадково їх торкнувся)… довгі кігті, що відливають металом… ось вони видирають з тіла цілі шматки плоті, висотують жили… Так, це болісна, повільна смерть, і до самого кінця той безжальний ідіот знай криво посміхатиметься тобі просто у вічі. Господи, таж цього нікому не витримати, будь-хто здасться на його милість задовго до смерті і благатиме пощади, присягатиметься у вірності, цілуватиме ноги — та що завгодно робитиме, аби тільки уникнути таких жахливих мук!

Просто щастя, що про таке страхіття не може бути й мови… Ренсомові майже вдалося переконати себе: хай що нашіптує йому мовчазна темрява, Малелділ ніяк не міг покладатися тут на грубу, жорстоку, суто матеріальну боротьбу. Це всього-на-всього витвір його надто розбурханої уяви, не інакше, уяви, яка чомусь схильна опускати духовну борню на рівень міфа… Від цієї думки його знову пройняв дрож. Уже на Малакандрі він почав здогадуватися, а тут, на Переландрі, вже майже переконався, що розділяти істину й міф, а також обидва ці поняття, з одного боку, і реальні події — з іншого, властиво тільки мешканцям Землі; почасти це пояснювалося тим згубним відокремленням душі від тіла, яке стало одним із наслідків гріхопадіння. Втім, навіть у нас є таїнства віри, які постійно нагадують кожному, що нічого доброго в такому відокремленні немає і що воно не є остаточним. Воплочення, по суті, стало початком його кінця. На Переландрі ж цього відокремлення ніколи й не існувало. Все, що тут зараз відбувається, земляни, не довго думаючи, охрестили б міфом. Таке спадало йому на думку і раніше, а тепер він узагалі позбувся будь-яких сумнівів. Здавалося, сама темрява — а вона сприймалася тієї хвилини в усій своїй повноті, немов жива істота, — вклала йому до рук істину, неначе якийсь страшний скарб.

На якийсь час себелюбне єство геть утратило ґрунт під ногами — воно лишень схлипувало, ніби дитина, якій набридло гратися і хочеться додому, та потім оговталося і заходилося доводити, що у звичайній, фізичній боротьбі з Нелюдом немає й краплі здорового глузду, адже це нічого не вирішить на рівні духовному. Якщо Владарка збереже послух тільки тому, що спокусника усунули силоміць, то який у цьому сенс? Що це доведе? А якщо ця спокуса — не випробування, то навіщо тоді все це взагалі потрібно? Хіба наш світ уник би гріхопадіння, якби, приміром, слон випадково наступив на змія за мить до того, як Єва погодилася скуштувати заборонений плід? Невже все так просто, так аморально, так безглуздо?

Грізна тиша навколо ставала дедалі густішою. В ній щораз ясніше й виразніше проступав величний лик, який завжди трохи сумно дивиться на нас, коли нам трапляється говорити неправду; він ніколи навіть і не пробує нас перебити, але ми самі поступово усвідомлюємо, що йому все відомо, починаємо запинатися, самі собі суперечити, і кінець кінцем узагалі змовкаємо. Так урешті-решт забракло слів і себелюбному єству. Ренсомові навіть здалося, наче темрява мовила до нього: «Ти ж сам добре знаєш, що тільки марнуєш час». З кожною хвилиною ставало ясніше і ясніше, що ті паралелі, які він намагається вибудувати між Едемом і Переландрою, надто грубі і не витримують жодної критики. Те, що звершилося на Землі, коли Малелділ народився у Вифлеємі в людській подобі, змінило цілий усесвіт назавжди. Новий світ, світ Переландри, не був простим повторенням світу старого — Землі. Малелділ ніколи не повторюється. Як говорила Владарка, одна й та ж хвиля ніколи не приходить двічі. Коли Єва згрішила, Бог ще не був чоловіком; Він ще не зробив людей членами свого тіла. Тепер же, коли це вже відбулося, Він і страждає, і спасає через них. Відтак одна з цілей Його задуму — спасти Переландру не просто через себе, а через себе у Ренсомі. Якщо Ренсом відступить, задум, отже, мети не сягне. На головну роль у цій історії, історії набагато складнішій, ніж йому досі здавалося, обрано саме його. Ренсома охопило химерне відчуття — щось наче «відходило геть, зникало», — і він збагнув, що й Переландра могла на рівних правах із Землею відігравати одну з головних ролей в історії. Все, що тут відбувається, можна було назвати тільки відлунням Воплочення, яке звершилося на Землі, проте, з іншого боку, земні події могли бути лишень прелюдією до зародження нових світів, першим із яких виявилася Переландра. І те, і те було правдою; ні те, ні те не було важливіше за інше, так само як ні те, ні те нічого не копіювало і не повторювало.

Втім, егоїстичне «я» не бажало здаватися. Досі Владарка чинила опір спокусі. Так, вона вже втомилася й почала вагатися, можливо, її