Читати книгу - "Проклята наречена і таємниці Пагорбів, Олена Гриб"

16.3

 

***

Лисиця ніколи не розуміла схильності деяких людей до постійних скарг, але й не хотіла б жити у світі, де всім на всіх начхати і кожен сам за себе. Не можна замовчувати проблеми і сподіватися, що час допоможе, хоч і складно всерйоз сприймати того, хто однаково страждає і через зламану руку, і через зламаний ніготь. Потрібна золота середина. На жаль, Джі Лін її не знав.

Він мовчав або жартував. Меліса бачила, що швидка ходьба його вбиває, але не могла добитися жодного слова скарги і засмучувалася, розуміючи: у компанії чоловіка князь не заганяв би себе, зберігаючи темп.

Дурна кров лінг! Вона дала Лисиці завидну витривалість, гарячкуватість і абсолютну відсутність акторського таланту.

Меліса знала свою межу. Прикривши голову відірваним рукавом сорочки, вона крокувала б спекою не одну годину – доти, доки травмована нога не зажадала б відпочинку. Це була не витримка, не сила духу і навіть не осляча впертість – лише спадковість.

Якого ж гірського демона князь не розумів таких простих речей? Чому зі шкіри ліз, щоб не відставати? Це ж смішно! Скакун-чемпіон не придатний для пустелі, верблюда не запряжеш у сани, а їздові собаки не тягають воза.

Тварини не заперечують своєї сутності. Гординя – доля людини, і лише на стежках лінг Лисиця повністю усвідомила, чому цю рису характеру називають смертним гріхом.

Меліса випробувала різні підходи. Клялася, що без відпочинку кроку ступити не зможе (князь миттю відчув брехню). Надовго зупинялася (Джі Лін – ні). Вигадувала неіснуючі небезпеки (він лише сміявся). На роздоріжжі вдала, що забула дорогу (князь пішов навмання, довелося терміново все «згадати»).

Тепер фантазія скінчилася.

– Стій! Я ж і справді переживаю за тебе! – пролунало більше зі злістю, аніж зі щирою турботою.

– Гаразд.

І звідки ж така поступливість? Невже до Джі Ліна дійшло, що він ось-ось буквально звалиться з ніг?

Меліса не встигла обміркувати це припущення – погляд натрапив на поцятковану виїмками брилу, що перегородила стежку, і стало ясно: без перепочинку не обійтися.

– Що на мапі? – Князь дивився на Лисицю як дитина на фокусника, який тримає чарівний капелюх і готовий витягнути кролика. – Це пастка лінг? Он там, збоку, під вирубаним «козирком» отвори. Її треба обійти чи знешкодити?

– Емм…

Джі Лін насупився, його примружений погляд не обіцяв нічого доброго.

– Емм, отже? Я довірився тобі. Невже дарма?

– Ну…

– Ця мапа хоча б існувала?

До щік прилила кров, і Меліса сховала незручність за викликом.

– Звісно, – відповіла різкувато. – Але…

– Але?..

– Вона описувала місцевість між храмом шесс, до якого дорога відома, та кордоном із народом лінг. Я шукала дім останнього чаклуна, пам’ятаєш? За нормальних обставин ми ніколи не потрапили б у ці передгір’я.

Князь шумно видихнув. Відійшов подалі від «козирка» і сів на кам’янистий ґрунт, витягнувши ноги. Поспішним рухом повернув штанину, що задерлася, на місце, ховаючи розпухлу багряну щиколотку, зиркнув спідлоба на сонце.

– Знаєш, що наймерзотніше у цій ситуації? – промовив стомлено. – Я втомився настільки, що не можу навіть злитися, не те що ворушитись. І мені боляче. Тут. – Він торкнувся грудей. – Я не чекав від тебе брехні. Від будь-кого, тільки не від тебе.

Лисиця схилилася до нього і прогнала великого павука, що вже націлився на незахищену шию, потім діловито розстібнула верхні ґудзики сорочки Джі Ліна.

– Я не брехала, – заперечила з добродушним смішком. – Мапа цих місць справді траплялася мені раніше, але я не співвідносила її із реальністю. Ані Естол, великий завойовник лінг, у своїх мемуарах описував шлях від Собачої скелі біля Крячиних боліт до таємної фортеці, яка, за фактом, була не таємною, а непотрібною, побудованою для майбутнього, що не настало. Ну як, біль після мого зізнання не минув? – Синяки потемніли, і Меліса намагалася зачіпати їх поменше. – Так і знала, до душі він не має стосунку. Лягай, зараз тебе лікуватимемо. Тут, щоправда, твердо… Нічого, потерпиш.

– Як? – Дихання князя збилося, погляд потеплішав, жилка на шиї запульсувала сильніше.

Лисиця м’яко натиснула на його плече, змусивши розтягнутися на розпаленій безжальним сонцем землі.

– Як?.. – пробурмотіла, сідаючи поруч, і поклала голову Джі Ліна собі на коліна. – Традиційним способом лінг, який у інших народів викликає невиправданий скептицизм. Відпочинком, князю. До речі, Ані Естол стверджував, що цей маршрут дає змогу перетнути гряду за пів години. Він прибріхував, ясна річ, але пастку якось подолати треба…

– А лінг як її долали?

– Перестрибували. – Меліса махнула на невгамовного павука, що, схоже, привів із вузьких ущелин усю свою родину. – Але ми з тобою не лінг і коники, нам такий спосіб не підходить. Завдання полягає у тому, щоб не ворушити брилу, стоячи перед тими отворами. Якщо вірити Ані Естолу, який у тому ж розділі писав і про болотяних дів зі зміїними хвостами, це вогняна пастка. Думаю, якщо натиснути на камінь, то відкриється труба із природним газом і викрешеться іскра. На місці не спопелить, але здоров’я зіпсує.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍