Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

розділ 34

Ритуал, як ритуал

 

Грах сидів біля своєї печери на камені і понуро копирсався в попелі палицею. Величезна, згорблена і похмура постать чудово поєднувалася з рештою пейзажу, таким же сумним і безрадісним. Може це ще один елемент маскування?

Приходу Ярослава він зовсім не зрадів. Навіть не кивнув і не намагався з'ясувати, як справи з його можливим поверненням у рідне тіло.

– У нас все добре, – сказав Ярослав. Ну, не питає, то не питає. Раптом соромиться чи боїться, що відповідь не сподобається?

Грах мотнув головою.

– Ритуал ми підготували. Мені Кіого допомагає. Він підпалить трикутник, як тільки з'явиться місяць. А миш мені просигналізує, коли прийде наша черга включатись у цей ритуал. У нашому випадку зробити все заздалегідь не можна.

— Пвіш? – зацікавився грах.

– Мій ручний гризун, – пояснив Ярослав, сподіваючись, що правильно розшифрував сказане. — Шахіш.

— Гра? — здивовано перепитав грах, навіть свою палицю упустив.

Ще один мишоприхильник. А здавалося, ця віра за межі Міста вийти не встигла. І хоч би хтось пояснив, звідки взялася ця віра у надприродну силу смугастих гризунів. Ярослав особливих талантів, що виходять за межі як можливого, так і неможливого, за своїм звірятком не помічав. Подумаєш, телепортуватись вміє. Так дракони також вміють. А раніше й люди вміли, просто це вміння було втрачено під час якоїсь війни. Відповідну школу хтось під шумок знищив, вчителів перебив, а потім виявилося, що учні, що вижили, поки й самі не знають, як вони це роблять. Ці знання учням були недоступні. Вчителі таємницю берегли.

— Які ви всі недовірливі, — пробурчав хлопець.

Ярослав витяг миша з кишені і продемонстрував, піднісши розкриту долоню майже під носа співрозмовнику. Грах скосив очі, щось прошипів і обережно потикав у шахіша пальцем. Напевно, намагався переконатись у його матеріальності.

— Гра?

— Що, гра? Не знаю я, чому він вирішив псувати життя, втручаючи у всякі сумнівні пригоди, саме мені. Я мишей у катакомбах точно не шукав. Він сам мене знайшов, і йти поки не збирається. Схоже, я його як господар влаштовую.

— Гархша.

Пролунало як вирок. Медичний. Напевно, щось із психіатрії.

— Слухай, у нас є справи важливіші за з'ясування стосунків між мною і мишею. Не знаю, як тобі це сказати м'якше, але мені доведеться тебе вбити.

Грах подивився на Ярослава дещо розгублено. Навіть спроби погладити пальцем незворушного гризуна припинив.

– Розумію, що це дещо шокуюча новина і тобі хочеться жити, але нічого зробити не можу, – Ярослав намагався говорити дуже переконливо. — Один із учасників ритуалу в процесі цього ритуалу має померти, інакше нічого не вийде. Із претензіями до драконів. Можу навіть дати адресу, де одного з них можна знайти. Ось йому й став запитання з приводу невиправданої жорстокості, або про що ти там хочеш запитати. Якось я намагався, мені сказали, що це такий метод виховання.

— Гра!

— Так, згоден, мертві виховного ефекту явно не оцінять, але драконам до цього діла немає. Напевно, вірять, що люди залюбки навчаються на чужих помилках. Наївні, загалом.

Грах провів пазурем по своїй шиї. Чи хотів попросити одразу рубати голову, чи показати, що шкура в нього досить міцна, не кажучи вже про шерсть, що посилює цей ефект.

– Не знаю про що ти, але це не проблема. Мій меч рубає будь-що. Якось кам'яну стіну наскрізь пробив. Вона, правда, була не дуже товста.

Грах примружився, схилив голову на бік і недовірливо оглянув червоні китички, що бовталися над плечем Ярослава. І що всім ця прикраса не подобається? Подумаєш, виглядають трохи недоречно у поєднанні з геометричними візерунками на рукояті. Натомість увагу привертають. Хто знає, навіщо їх туди майстер причепив? Може тоді така мода була.

– Можу навіть продемонструвати, – великодушно запропонував Ярослав.

Грах кивнув головою.

Недовірливий.

Ярослав засунув миша назад у кишеню, озирнувся у пошуках чогось придатного для демонстрації можливостей меча і рішуче підійшов до валуна, що самотньо стояв. Зняв меч зі спини.

— Дивися, повторювати не буду.

Звична рукоять в руці, червоні китички біля ліктя, крок ліворуч і назад, поворот кисті, темний розчерк у повітрі і зрізана верхівка валуна падає на розсип кам'яної крихти.

— Гарра?!

Грах скочив на ноги і вилупився на меч з тим же виразом на фізіономії, з яким кожен порядний баран повинен вирячитися на нові ворота. Дуже схоже. Хоч ілюстрацію малюй до приказки.

– Мені його дракон подарував, – пояснив Ярослав, демонструючи грізну зброю. — Це довга історія, на неї зараз нема часу. Бачиш димок? Це, напевно, Кіого траву підпалив. Нам треба щось терміново вирішити із твоїм убивством. Я не маю жодного бажання носитися за тобою лісом.

Грах відірвав погляд від меча. Оглянув Ярослава з ніг до голови, знизав плечима, наче не міг зрозуміти, як дракони могли вручити меч хлопцеві такого негероїчного вигляду, і, кивнув.

— От і відмінно.

Ярослав пересмикнув плечима і повернув меч у піхви.

Якщо чесно, він слабо уявляв, як вбиватиме граха. Жива істота. Страшна, звичайно, але ж не агресивна. І людина насправді. Напевно, якби довелося рятувати своє життя, було б простіше. Можливо. Якби встиг зреагувати. У чому Ярослав часом сумнівався. З однаковою ймовірністю він міг відповісти агресією на агресію і застигнути в позі ховраха, намагаючись збагнути, що тепер робити.

Може його попросити гарчати, кігтями махати?

Навряд чи допоможе.

Дуже хотілося порадитися з Яреном, він би знав, що робити. Він завжди знає, що треба робити, має величезний життєвий досвід. А як не знає? Тоді просто приймає рішення та діє, намагаючись реагувати на супутні обставини. Здається так.

Ось на супутні обставини Ярославу зараз хотілося б реагувати найменше. Потрібно, щоб усе закінчилося якнайшвидше. Бажано миттєво. За частки секунди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍