Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

44

Кіра зробила крок уперед і завмерла в нерішучості. Вже не зовні, але ще й не всередині. Не відразу відшукала очима Ігоря, але коли відшукала, серце стислося. Він сидів на низькій лаві, обхопивши голову руками, і навіть не звернув уваги на її появу.

У цій маленькій кімнаті він був зовсім один, на відміну свого суперника. Того супроводжував тренер і купа фанатів, що юрмилися біля його роздягальні. Власне, за цією ознакою Кіра і зрозуміла, в якій із роздягалень шукати Ігоря.

Ігоря ніхто не супроводжував.

І цей контраст убивав. Тяг за найчутливіші струни її душі і штовхав уперед. Викликав жалість, яку в жодному разі не можна показувати. Адже жалість це найпринизливіше, що можна відчувати до чоловіка. Жалості він їй не пробачить.

Дівчина зробила ще один крок і з легким клацанням зачинила двері за спиною. Погляд, що зустрів її, мало не розірвав серце навпіл.

Бліде, кам'яне обличчя. Темні кола під очима. Навіть широко розплющені очі змінили свій колір, ставши світлішими.

Таким Кіра його ніколи не бачила. Це не та людина, яку вона знала, яку боялася до тремтіння. Це просто хлопець, наляканий і майже зламаний.

Він не в собі. Він виснажений своїми переживаннями, його ламає від страху. Але ось розфокусований погляд нарешті стає більш ясним, Ігор усвідомлює, хто перед ним, і вже за звичкою розтягує губи у самовпевненій усмішці:

- Пташко. Це ти. Ну звісно. - Він хоче здаватися впевненим у собі, як завжди, холодним та беземоційним, але голос його видає. У ньому звучить розчарування та приреченість, які не приховати за напускним спокоєм.

- Що ти тут робиш? Прийшла подивитися на мою поразку? Позловтішатися? - Ігор встає з лави і робить пару кроків, без напряму, просто вперед-назад, просто щоб приховати знервованість і чимось себе зайняти. Голос звучить глухо, питання задано без інтересу, ніби він запитує просто, щоб заповнити тишу, і не чекає на відповідь. Або від її відповіді нічого не залежить.

Ігор окидає дівчину поглядом і звично стискає щелепу.

Кіра дивиться на нього на всі очі, не ворухнувшись, боячись простягнути руку допомоги і злякати. Намагаючись вкласти у свій погляд одну-єдину думку. Я тобі не ворог. Я на твоєму боці.

Повільно робить крихітний, обережний крок уперед. Господи. Він у повному лайні. В очах стільки страху і паніки, зітлілої надії і розсипаної в пилюку віри. У його скам'янілому тілі не рухається жоден м'яз. Він запечатав у собі всі почуття, посадив у клітку, немов дикого звіра.

– Ти можеш і не програти. - Кіра вимовляє це так тихо, і так невпевнено, що їй тут же хочеться заштовхати слова назад в горлянку.

Нещирий і до болю гіркий сміх, від якого перевертаються всі нутрощі, звучить у відповідь.

Ігор мотає головою, ніби нічого більш неправдоподібного в житті не чув. І Кіра поспішає виправити ситуацію, пояснити:

– Ти так далеко зайшов. - Махає рукою у бік, де за стіною ринг. - Ти у півфіналі. Четверо із двадцяти восьми. Це дорогого кош...

- Перестань. – перебиває її Ігор і нагороджує злим поглядом з-під опущених брів. - Припини нести нісенітницю. Тут не дають медальки за участь. Не ставлять на п'єдестал від третього до першого місця. Тут має значення лише перемога!.. Лише перше місце. - Додає вже тихіше, опустивши плечі, і знову звалившись на лаву, зітхаючи, ніби на цю злу репліку витратив усі свої сили. – Тільки перше.

— Але ж воно в тебе вже є. Ігор. - озивається Кіра і дивиться з благанням. Забувши про свої побоювання, робить крок уперед, ближче до хлопця. Їй хочеться взяти його за плечі і струсити. Привести його до тями. Повернути його пам'ять на місце, щоб він згадав, чого вже досяг!

Вона так хоче, щоб він її почув. Дуже хоче.

І він чує.

Не одразу розуміє. Скептично кривить губи. Потім хмуриться. Міркує. І нарешті здіймає на неї очі. Його обличчя розгладжується і Кіра, натхненна змінами, наповнившись раптом сміливістю, підходить ближче і нахиляється до нього.

– Ти вже чемпіон. - Вимовляє, вклавши в голос всю свою твердість, щоб у нього не виникло жодного сумніву, що вона говорить правду. Він мріяв бути чемпіоном. І він став ним. – Ти – чемпіон.

 

Ігор дивиться в сіро-зелені очі і наче тоне в них. Вона каже, що він уже чемпіон. Говорить тихо, але твердо.

Слова. Слова. Прості звуки. Іноді порожні, іноді щось значущі. Слів так багато, але справді важливі - ледь чутно. Мова дана нам для того, щоб спілкуватися, але деякі здатні мовою зцілювати.

Сенс сказаного не одразу доходить до Ігоря. Дівчина дивиться в його очі з благанням, упертістю і такою участю, що, здається, одним таким поглядом може згортати гори. Вивертати чужі душі навиворіт, бачити наскрізь і розуміти більше, ніж здатна розуміти людина.

Він уже чемпіон. Він узяв той проклятий Кубок, який припадає пилом десь у матері на горищі. Він чемпіон країни з рукопашного бою. Але, здобувши цей титул, навіть не усвідомив своєї перемоги.

 І тільки зараз, тільки цієї миті усвідомлення накриває з головою. Слова дівчини розливаються солодким сиропом, переповнюють душу, розмножуються усередині. У душі, здається, тріскається крижана кірка. Щось із хрускотом ламається і... відпускає. Він дивиться в її розплющені очі і ніби падає у прірву. Вмирає, відроджується, наповнюється зовсім іншим змістом. Не руйнівним і тяжким, а легким і таким простим. Зрозумілим. Він уже чемпіон. Уже! Він не надав значення своїй перемозі на турнірі з рукопашки. Все пройшло повз. Він був сліпий і глухий, нечутливий. Зациклений на іншій мрії так сильно, що решта перемог гасли всередині нього, навіть не почавши сяяти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍