Читати книгу - "Пробуджені фурії"

сповіщав коментатор. — Кулі піднімаються в повітря. Я бачу…

— А нам дуже треба слухати це? — спитав я.

Бразил знизав плечима.

— Знайди хвилю, на якій не передають це лайно. Я не зміг.

В наступну мить небо розкололося.

Перша в’язанка гелієвих куль, обережно навантажена вибуховим баластом, досягла розділової висоти в чотириста п’ятдесят метрів. Найближчий супутник помітив це й нелюдськи точно й механічно швидко випустив довгий тріскучий дротик ангельського вогню. Той роздер темряву, прорізав хмарні скупчення на західному небосхилі, освітив посічені гірські ландшафти навколо нас блакитним і на дрібку секунди торкнувся кожної з куль.

Детонація баласту. На Міллспорт посипався веселковий вогонь.

Грім розлюченого повітря на шляху ангельського вогню велично прокотився архіпелагом, як розрив у темному небі.

Навіть радіокоментатор закрив рота.

Десь південніше набрала потрібну висоту друга партія повітряних куль. Супутник знову шмагнув униз, а ніч перетворилася на синюватий день. З неба знову полилися кольори. Загарчало обсмалене повітря.

Тоді запуски почалися зі стратегічних точок по всьому Міллспорту і з розведених по Плесі барж. Численні, широко розкидані подразники для очей чужинської машинерії над головою. Палахкотливі промені ангельського вогню ніби перестали вгасати, а перебігали нищівним вказівником, б’ючи крізь хмари під усіма кутами, легенько торкаючись кожного порушника чотиристап’ятдисятиметрової межі. Безперервний грім наростав і глушив. Плесо й ландшафт над ним стали послідовністю висвітлених спалахами фотографій. Радіо перестало приймати сигнал.

— Пора йти, — сказав Бразил.

Він усміхався.

Як виявилося, я теж.

Розділ тридцять перший

Води Плеса були холодні, але не надміру. Я спустився в них зі сходинок «Острова Бубін», відпустив поруччя й через костюм відчув, як в’язка прохолода притискається до всього мого тіла. То були такі собі обійми, і я дозволив собі зануритися в них, коли вага прив’язаної зброї й акваланга з пристроєм Андерсона потягла мене вниз. На глибині кількох метрів я ввімкнув системи невидимості й плавучості. Гравімодуль здригнувся й обережно підняв мене назад. Я висунувся з-під води по очі, опустив маску шолома й видув з нього воду.

Трес вигулькнула за кілька метрів од мене. Підняла рукавицю, показуючи, що все добре. Я зиркнув навколо в пошуках Бразила.

— Джеку?

Його голос долинув через індукційний мікрофон, але було чутно, як у нього від щирого дрожу смикалися губи. — Під тобою. Холодненько, га?

— Казав тобі, щоб ти відмовився від самозаражень. Ісо, ти слухаєш?

— А як ти думав?

— Гаразд. Ти знаєш, що робити.

Я почув її зітхання.

— Так, тату. Сидіти на станції, тримати канали відкритими. Передавати все, що надходить від решти. Не балакати до незнайомців.

— Усе правильно.

Я обережно підняв руку й побачив, як система невидимості активувала зміну рефракції на поверхні костюма.

Ближче до дна хамелеохром зробить мене частиною підводної палітри, але на відкритій воді рефракційна система робила мене привидом, виблиском на затіненій хвилі, грою світла.

Це дещо заспокоювало.

— Ну, гаразд, — я набрав повітря різкіше, ніж було треба. — Тоді берімося.

Я прикинув курс на вогні південного краєчка Нової Канаґави, тоді на чорні брили, що за двадцять кілометрів поза нею. Тоді я знову занурився в море, ліниво розвернувся й поплив.

Бразил завів нас настільки далеко на південь від основних маршрутів, наскільки це було безпечно, щоб не привертати уваги, але до Скель ще лишилося чимало. За звичайних обставин подолати решту дороги можна було б не менш, як за пару годин важкої праці. Течії, що їх вир тягнув Плесом на південь, трохи допомагали, але єдиною хитрістю, що взагалі оживила задумку з аквалангами, була модифікована система плавучості. Електронні системи безпеки архіпелагу засліпило й оглушило орбітальною громовицею, тож ніхто не зміг би вирізнити під водою одинарний гравідвигун. А якщо правильно прикласти вектор, то та сама сила, що підтримувала плавця в товщі, також доправила б нас на південь зі швидкістю машини.

Як морські примари з легенди про доньку Ебісу, ми сунули крізь темні води на відстані руки одне від одного, тоді як поверхня моря безчутно й багаторазово розцвітала відблисками ангельського вогню. Пристрій Андерсона клацав і легенько булькав мені коло вух, електролізував кисень просто з води навколо, домішував гелій з ультракомпактного міні-балона на спині й подавав його мені, а тоді терпляче розщепляв і розсіював мої видихи у вигляді бульбашок, не більших за риб’ячу ікру.

Усе виглядало дуже мирно.

Ну, то була легка частина.

В освітленому ліхтариком мороці проплив мимо спогад. Нічне підводне плавання на рифі Хірата з дівчиною з заможного району Новопешта. Одного вечора вона увірвалася до «Ватанабе» з Шегешваром і ще кимось із Рифових Вояків у складі мішаної купи таткових донечок і пацанви зі смердючих районів, що тинялися нетрями. Єва? Ірена? Я тільки пам’ятав зібране в тугу мотузку темно-медове волосся, видовжені кінцівки й блискучі зелені очі. Вона курила самокрутки з морської коноплі, давилася й хрипіла від крутої суміші з такою частотою, що її хардкорні друзяки гиржали вголос. Вона була найгарнішим із того, що я бачив у своєму житті.

Пішовши на рідкісне — як для мене — зусилля, я відліпив її від Шегешвара, котрому вона, здається, тільки надокучала, і примостив нас у тихому куточку «Ватанабе» коло кухонь, монополізувавши її на весь вечір. Вона ніби прибула геть з іншої планети — батько, який турбувався й хвилювався через неї так дбайливо, що за інших обставин я б тільки поглумився з нього, мати, що працювала на пів ставки, «щоб не почуватися повною домогосподаркою», заміський будинок, що їм належав, подорожі до Міллспорта й Еркезеша що кілька місяців. Тітка, котра подалася на іншу планету по роботі, якою вони всі пишалися, брат, котрий сподівався зробити те саме. Вона говорила про все так неприсутньо, ніби вважала, що все це абсолютно нормально, і закашлювалася від морської коноплі, і раз-по-раз ясно мені всміхалася.

Ну, сказала вона в один з таких вечорів, як ти розважаєшся?

Я, гм. Я пірнаю з рифа.

Усмішка продовжилася сміхом. Точно, Рифові Вояки, я чогось так і подумала. І часто мочишся?

Це мала бути моя репліка — ми всі використовували цю фразу на дівчатах, вона вкрала її просто з моїх уст. Я навіть не дуже цим переймався.

Дальній край Хірати, бовкнув я. Хочеш якось спробувати?

Аякже, підіграла вона. Давай зараз?

Над Кошутом стояла середина літа, вологість уперлася в позначку сто відсотків ще кілька тижнів тому. Думка про воду стала заразною сверблячкою. Ми вислизнули з «Ватанабе», і я показав їй, як читати потоки автотаксі, як вибрати порожнє й заскочити на дах. Ми проїхали через