Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

шеренга підняла руки, і над усім строєм з'явилося блакитнувате сяйво, схоже на запітніле скло. Домініканці замахали руками, але нічого не досягли, натомість самі почали падати і в одну мить вони спалахнули вогнем. Перші крики тих, кого вбивали, долетіли до тих, хто спостерігав.

Шведи завмерли. Перша шеренга відступила, а друга шеренга підняла руки. Через кілька десятків кроків маневр повторився. Однак з кожним обміном шеренг моторошний синюватий щит, який, очевидно, був якоюсь формою заслону, на кілька секунд зникав. На четвертий раз домініканці скористалися цією хвилинною паузою і створили кілька проломів у першій шерензі, за якими на землі залишилися трупи скорчених від болю і підпалених чоловіків. Серед шведів піднявся невеликий переполох, одні рушили вперед, інші залишилися на місці, прапороносці відчайдушно розмахували прапорами, офіцер почав сурмити, але було вже пізно – перші ряди розійшлися, і ченці почали кидати заклинання. Розгорівся незвичний бій. Одного з домініканців буквально підкинуло в повітря на висоту ратушної вежі, і він з пронизливим брязкотом впав. Іншого розірвало на шматки. Шведи лежали на землі, ніби засинаючи. Інші хапалися за обличчя, засліплені неземними спалахами. Величезна куля світла прокотилася по полю, спопеляючи все на своєму шляху. Обидві армії мовчки спостерігали за цим видовищем. Перелякані солдати з обох сторін раз за разом хрестилися. Тишу порушили лише селяни з ополчення з імперського боку, які почали просто тікати.

– Я повинен бути там... – прошепотів Еркісія, ніби сам до себе.

Катаріна насторожено подивилася на нього.

Раптом вони почули пронизливий звук бойових сурм і наростаючий тупіт коней, що мчали за пагорбом, який зайняла імперська артилерія. За мить до цих звуків додався гуркіт битви. Вони не могли зрозуміти, що там відбувається, але Еркісія пригадав фрагменти видіння, яке було послане йому підсиленим viridium praeciosium vocans[32].

– Іоганн Георг! – вигукнув він. – Саксонська кіннота! Вони оточили нас з півночі... І вдарили ззаду....

Катаріна дивилася на поле бою зі зростаючою огидою. За останні тижні вона бачила багато вбитих людей, можливо, мала б звикнути до цього від цього, але щоразу, коли вона бачила це, її робилося недобре. Вона почала трястися від люті. За що все це? За що? В ім'я якого бога ці люди вбивають один одного? Якщо це і є війна... Заради чого? Нащо? Нащо? Нащо?

Вона бачила, як бездоганно прицільною прецизією було зметено з коня шведського офіцера. Військовий, падаючи з коня, буквально розламався на кілька шматків, кожен з яких покотився в різні боки. Один з домініканців з криком поповз геть, за ним тягнувся довгий шлейф його нутрощів. Дівчина заплющила очі. Вона просто хотіла, щоб це припинилося. Щоб ці люди перестали вбивати один одного. Щоб усі вони повернули їй здоровий глузд. Щоб вони перестали робити те, що викликало в неї огиду до них. Вона хотіла цього всім серцем, як ніколи в житті не хотіла нічого іншого. Катаріна відчула, як це бажання починає виливатися з неї і поглинати весь простір.

Раптом все затихло. Бій завмер.

Катаріна розплющила очі.

Домініканці і с'юнґондери здивовано дивилися на свої руки і на предмети, які вони в тих руках стискали. Вони розмахували руками, як божевільні, але безрезультатно. Дехто стояв, наче заскочений зненацька, не розуміючи, що відбувається. Через кілька секунд розгубленості перші ряди бійців витягли мечі з піхов і кинулися один одному до горла.

– Що ти робиш! – вигукнув Еркісія, який також відчув силу, що нагромаджувалася навколо Катерини. – Як ти їх блокуєш! Припини! Негайно припини це!

– Не можу, – холодно відповіла дівчина. – А якби й могла, то не стала б цього робити. Поглянь, як виглядають твої брати насправді.

Домініканці