Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

кимсь переплутали.— А тоді непереконливо спитав: — Хто такий Джиммі Найт?

— Добре, Ааміре,— сказав Страйк,— якщо ви хочете гратися в цю гру так, немає сенсу продовжувати. Можна мені до ванної кімнати?

— Що?

— Хочу посцяти. Тоді я піду і дам вам спокій.

Маллік явно хотів відмовити, але не зміг вигадати причини.

— Гаразд,— сказав він.— Але...

Йому ніби щось спало на думку.

— ...почекайте. Треба прибрати... я там замочив шкарпетки в раковині. Чекайте тут.

— Гаразд-гаразд,— відповів Страйк.

Аамір вийшов. Страйк хотів мати привід піднятися нагору і спробувати зрозуміти, звідки гучні тваринні звуки, на які скаржилися сусіди, але з кроків Ааміра стало зрозуміло, що ванна кімната міститься на першому поверсі, за кухнею.

За кілька хвилин Аамір повернувся.

— Отуди.

Він провів Страйка коридором, тоді через непоказну порожній кухню і вказав на ванну кімнату.

Страйк увійшов, зачинив і замкнув двері, поклав руку на раковину. Сухо. Стіни у ванній були рожеві, сантехніка — теж. Поруччя біля унітазу й від стелі до підлоги край ванни свідчило, що не так давно тут проживала літня людина чи інвалід.

Що ж таке Аамір хотів сховати, перш ніж детектив зайде? Страйк відчинив шафку. Там не було нічого, крім найпростішого приладдя молодика: набору для гоління, дезодоранту і гелю після гоління.

Зачинивши шафку, Страйк побачив власне відображення у дзеркалі, а понад своїм плечем — двері, на які було повішено темно-синій халат — недбало, за рукав, а не за петлю-вішалку.

Змивши воду, щоб скласти враження, ніби він був зайнятий замість нишпорити, Страйк підійшов до халата й обмацав порожні кишені. Від цього так-сяк повішений одяг упав на підлогу.

Страйк відступив на крок, щоб краще роздивитися те, що халат приховував. Хтось вирізав на дверях ванної кімнати грубу чотириногу фігуру, подряпавши фарбу й дерево. Страйк відкрутив холодний кран на той раз, якщо Аамір підслуховує, тоді клацнув мобільним вирізьблене зображення і повернув халат на місце.

Аамір чекав в іншому кінці кухні.

— Я папери заберу, гаразд? — спитав Страйк і, не чекаючи на відповідь, пішов до вітальні й зібрав фейсбучні роздруківки.

— Чому ви пішли з міністерства закордонних справ? — спитав він ніби між іншим.

— Мені... там не сподобалося.

— Як вийшло, що ви почали працювати на Віннів?

— Познайомилися,— відповів Аамір,— Делла запропонувала мені роботу. Я погодився.

Іноді — дуже рідко — Страйк відчував докори сумління за питання, які мусив ставити під час допитів.

— Я не міг не помітити,— сказав він, збираючи роздруківки,— що ви припинили спілкуватися з рідними, коли пішли з міністерства закордонних справ. Не з’являлися на групових фото, навіть на фото з сімдесятиріччя матері. Сестра теж довго про вас не згадувала.

Аамір не відповів.

— Ніби з вами перестали спілкуватися,— додав Страйк.

— Можете вже йти,— сказав Аамір, але Страйк не зрушив з місця.

— Коли сестра запостила фотографії з вами у тій піцерії,— провадив Страйк, знову розгорнувши останній аркуш,— коментарі були...

— Я хочу, щоб ви пішли,— гучніше повторив Аамір.

— «Що ти робиш поруч з цим покидьком?» «Твій батько знає, що ви спілкуєтеся?» — вголос прочитав Страйк з коментарів під світлиною Ааміра з сестрою.— «Якщо мій брат допустив ліват...»

Аамір кинувся на нього, відчайдушно ударивши правою рукою у голову, але Страйк цей удар відбив. Проте інтелігентного Ааміра охопила та сліпа лють, яка з будь-якої людини робить небезпечного супротивника. Схопивши найближчу лампу, він з такою силою замахнувся нею на Страйка, що коли б той не пригнувся, цоколь лампи розбився б йому об голову, а не об стіну, що розділяла вітальню.

— Досить! — загорлав Страйк. Аамір кинув залишки лампи й пішов на нього. Страйк відбив удари кулаків, якими Аамір вимахував, мов млин крилами, поставив підніжку протезом і кинув Ааміра на підлогу. Лаючись до себе — від цієї дії хворій куксі не покращало,— Страйк випростався, відсапався і сказав:

— Припини, бо заб’ю.

Аамір відкотився подалі від Страйка і став на ноги. Окуляри звисали з вуха. Тремкими руками він зняв їх, оглянув розбиту дужку. Його очі раптом зробилися величезними.

— Ааміре, мене не цікавить твоє приватне життя,— видихнув Страйк,— мене цікавить, кого ти покриваєш...

— Вимітайся геть,— прошепотів Аамір.

— ...бо якщо поліція вирішить, що це вбивство, все, що ти приховуєш, вийде назовні. Розслідування вбивств не поважають нічиєї приватності.

— Вимітайся!

— Добре. Не кажи, що я тебе не попередив.

Біля дверей Страйк востаннє розвернувся до Ааміра, який вийшов за ним у коридор і весь підібрався, коли Страйк спинився.

— Хто вирізав той знак у тебе у ванній, Ааміре?

— Геть!

Страйк зрозумів, що тиснути немає сенсу. Щойно він переступив поріг, двері ляснули.

Відійшовши на кілька будинків, Страйк, кривлячись, притулився до дерева, щоб розвантажити протез, і відіслав Робін фото, яке щойно зробив, разом з питанням:

Нічого не нагадує?

Він закурив і почав чекати на відповідь Робін, радіючи, що має привід нікуди не йти, бо боліла не тільки й кукса, а й скроня. Уникаючи лампи, Страйк ударився об стіну, а ще боліла спина через зусилля, докладене, коли кидав молодика на підлогу.

Страйк озирнувся на бірюзові двері. Правду кажучи, боліло ще дещо: сумління. Він заходив до оселі Малліка, не маючи наміру лякати його чи погрозами змушувати розповісти правду про стосунки з Чизвеллом і Віннами. Робота приватного детектива не керується заповіддю лікарів «не нашкодь», але Страйк головно намагався дізнаватися правду без зайвої шкоди для її носія. Читання тих коментарів на «Фейсбуці» було ударом нижче пояса. Розумний, нещасний, прив’язаний до Віннів явно не з надлишку вибору, Аамір Маллік вибухнув і вдався до насильства з відчаю. Страйкові не треба було дивитися на роздруківки в кишені, щоб згадати гордого Малліка в міністерстві закордонних справ, готового після відмінного навчання розпочати блискучу кар’єру поруч зі своїм наставником сером Кристофером Баррокло-Бернзом.

Задзвонив мобільний.

— Де ти взагалі знайшов ту картинку? — спитала Робін.

— На дверях ванної кімнати в Ааміра, під халатом.

— Ти жартуєш.

— Ні. На що воно тобі схоже?

— На білого коня з пагорба над Вулстоуном,— відповіла Робін.

— Ох, яке полегшення,— озвався Страйк, ліктями відштовхнувся від дерева і покульгав вулицею.— Я вже був подумав, що дожився до галюцинацій.