Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Але орудувати ним мені не до снаги, — відповів я. — І купи­ти модеґанський лук мені аж ніяк не по кишені.

Кілвін тяжко зітхнув.

— Раніше, виготовивши злодійську лампу, ти зробив дещо погане по-хорошому. Таке мені не подобається, — він опус­тив погляд на схеми. — Цього разу ти зробив дещо добре по-поганому. Це вже краще, але не зовсім. Найкраще зробити дещо добре по-доброму. Згода?

Я кивнув.

Він поклав одну величезну руку на арбалет.

— Хтось бачив тебе з цим?

Я хитнув головою.

— Тоді ми скажемо, що він мій, а ти роздобув його під моїм керівництвом. Він опиниться серед обладнання в Запасах, — Кілвін суворо поглянув на мене. — А в майбутньому, якщо тобі знадобиться щось таке, ти приходитимеш до мене.

Це було трохи боляче, позаяк я планував перепродати арбалет Слітові. Та все ж могло бути й гірше. Мені аж ніяк не хотілося проблем із залізним законом.

— По-третє, я геть не бачу на твоїх схемах згадок про золотий дріт чи срібло, — додав Кілвін. — А також не можу уявити, яким чином їх можна застосувати в такому пристрої, як твій. Поясни, чому виписав у Запасах ці матеріали.

Раптом я гостро усвідомив, як мою руку зі внутрішнього боку холодить метал ґрама. Він був інкрустований золотом, але я навряд чи міг розповісти про це Кілвінові.

— Майстре Кілвін, я мав обмаль грошей. І потребував матеріалів, яких не міг дістати в Запасах.

— Як-от арбалета.

Я кивнув.

— А також соломи й пасток на ведмедів.

— Переступ породжує переступ, — несхвально мовив Кіл­він. — Запаси — це не ятка лихваря, і ними не треба користуватися в такий спосіб. Я відкликаю твій дозвіл на дорого­цінні метали.

Я схилив голову, сподіваючись, що видаюся належно присоромленим.

— Також призначаю тобі як покарання двадцять годин роботи в Запасах. Якщо хтось спитає, розкажеш, що накоїв. І поясниш, що в покарання тебе змусили сплатити вартість металів плюс двадцять відсотків. Якщо вже ти ходиш до Запасів, як до лихваря, то з тебе братимуть відсотки як у лихваря.

Тут я скривився.

— Так, майстре Кілвін.

— І останнє, — промовив той і, повернувшись, поклав одну величезну руку на стрілолов. — Ре’ларе Квоуте, як гадаєш, за яку ціну продалася б така річ?

У мене підскочило серце.

— Майстре Кілвін, це означає, що ви схвалюєте її для продажу?

Схожий на ведмедя здоровань-рукотворець кинув на мене спантеличений погляд.

— Звісно, схвалюю, ре’ларе Квоуте. Це дивовижна річ. Вона робить світ кращим. Побачивши таку річ, людина не­одмінно розумітиме, як рукотворство береже людей. І думатиме добре про всіх рукотворців, бо вони створили таку річ.

Він опустив погляд на стрілолов, задумливо насупившись.

— Але, якщо вже її продавати, в нас має бути якась ціна. Що пропонуєш?

Я роздумував над цим питанням шість витків. Насправді я просто сподівався, що стрілолов принесе мені достатньо грошей, щоб оплатити навчання та сплатити відсотки за позикою в Деві. Достатньо, щоб залишитися в Університеті ще один семестр.

— Майстре Кілвін, я чесно не знаю, — відповів я. — А скільки ви заплатили б за те, щоб не дістати в легеню ясеневої стріли завдовжки аж в один ярд?

Він реготнув і відповів:

— Моя легеня доволі цінна. Але пропоную подумати в інших категоріях. Матеріали обійшлися в… — поглянув на схеми. — Приблизно в дев’ять йотів, правильно?

Дивовижно правильно. Я кивнув.

— Скільки годин у тебе пішло на його створення?

— Близько сотні, — відповів я. — Можливо, сто двадцять. Але значна частина цього часу пішла на експерименти та випро­бування. Ще один я, ймовірно, встиг би зробити за п’ятдесят-­шістдесят годин. Якщо зробити форми, то менше.

Кілвін кивнув.

— Пропоную двадцять п’ять талантів. Як тобі, розважливо?

Від цієї суми мені перехопило подих. Навіть після повернення Запасам коштів за матеріали й після того, як майстерня забере свою комісію в сорок відсотків, залишиться вшестеро більше, ніж я заробив би, працюючи над палубними лампами. Майже шалені гроші.

Я вже зібрався завзято погодитись, але тут мені блиснула думка. Хоча це й було боляче, я поволі хитнув головою на знак заперечення.

— Чесно кажучи, майстре Кілвін, я волів би продавати їх дешевше.

Він здійняв брову.

— Тобі платитимуть такі гроші, — запевнив мене Кілвін. — Я бачив, як люди платили більше за дещо менш корисне.

Я знизав плечима й відповів:

— Двадцять п’ять талантів — це великі гроші. Безпека й душевний спокій мають бути доступні не лише тим, хто має грубий гаманець. Гадаю, вісім — це було б більш ніж досить.

Кілвін подивився на мене одну довгу мить, а тоді кивнув.

— Як скажеш. Вісім талантів, — він провів рукою згори по стрілолову — мало не погладив його. — Одначе, позаяк він перший і єдиний на світі, я заплачу тобі за нього двадцять п’ять. Він опиниться в моїй особистій колекції, — Кілвін поглянув на мене, схиливши голову набік. — Льїнсатва?

— Льїн, — вдячно відповів я й відчув, як із моїх пліч щез великий тягар тривоги.

Кілвін усміхнувся й кивнув на стіл.

— А ще хотів би вивчити схеми на дозвіллі. Не проти зробити мені копію?

— За двадцять п’ять талантів, — усміхнувся я, пересунувши папір через стіл, — можете взяти оригінал.

***

Кілвін виписав мені квитанцію й пішов, тримаючи стрілолов, наче дитина — нову улюблену іграшку.

Я поквапився зі своїм папірцем до Запасів. Треба було погасити борг за матеріали, зокрема за золотий дріт і срібні зливки. Але навіть після того, як майстерня забрала свою комісію, в мене залишилося майже одинадцять талантів.

Решту дня я всміхався та свистав, мов дурний. Як то кажуть, важкий гаманець — легке серце.