Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

З моїх губ злетів непроханий смішок. Це було перше, що я вигадала, коли Макс спитав про професію батька два місяці тому.

– Твої батьки точно будуть проти мене, якщо дізнаються, – зітхнула я, опустивши погляд на наші долоні.

– Їм не обов’язково знати те, що більше не має значення. А ти не відповідаєш за вчинки батька.

Я підняла голову, щоб зазирнути йому в обличчя.

– Даша має значення. Я боюся, що з нею щось станеться.

Що вона загине так само, як і він.

Пару днів назад мама подзвонила мені в істериці. Виявилося, що Даша бігала по вечорах зовсім не на побачення до Дениса. Якимось чином вона потрапила в банду – ту саму, яку очолював наш батько. Проте найгіршим було те, що вона зробила це добровільно.

Іноді я шкодувала, що ми з мамою домовилися не розповідати їй, як він помер. Вона знала лише сам факт загибелі, але не те, як це сталося. Можливо, знаючи те, що знала я, вона б не зробила цього.

Зараз же ні мене, ні маму сестра не слухала. З тих пір, як на початку листопада їй виповнилося вісімнадцять, Даша повністю вийшла з-під контролю мами.

– Не хвилюйся. Ден намагається її витягнути, а він вміє бути наполегливим.

Мої брови поповзли вгору.

– Ден? Як?

– Це не мій секрет, щоб його розкривати, – тихо промовив Макс, цілуючи кінчики моїх пальців.

Біп-біп.

Я нервово потягнулася за телефоном, досі хвилюючись за Дашу. Що, як вона знову просила про допомогу? Хоча, як не дивно, останнім часом вона не зверталася до мене з проханням витягнути її з неприємностей.

Розблокувавши екран, я завмерла поруч із Максом, мов статуя.

Антон: Привіт. Як щодо дружніх посиденьок? Мені не вистачає тебе, гарбузику.

Я й не помітила, як посміхнулася, читаючи повідомлення. Макс же, зазирнувши в екран смартфону, раптом закотив очі.

– Знову він невчасно.

Повернувшись до нього, я підозріло звузила очі.

– Ти розмовляв з Антоном?

– Можливо, – пробурмотів він, продовжуючи гратися моїми пальцями. Коли я витріщилася на нього, він зітхнув. – Я бачив, що тобі не вистачає його дружби. Веселощів і екстриму. Того, що не можу дати тобі я.

– І що, ти навіть не ревнуєш? – здається, ще трохи, і мої очі вилізли б з орбіт. З кожним новим реченням Макс шокував мене все більше.

– Я не проти вашого спілкування, поки він тримає себе і свої руки в рамках дружби, – відповів він, виділивши останнє слово.

Радісно всміхнувшись, я залишила поцілунок на стиснутих напругою губах. Щойно я торкнулася його, Макс одразу розслабився. Мені подобалося, що я так на нього діяла – могла заспокоїти одним лише доторком.

– Тепер я люблю тебе ще більше, – піддражнила я і тут же отримала лукаву посмішку у відповідь.

Наступної миті Макс, раптом занервувавши, спіймав моє зап’ястя і підніс до губ, щоб поцілувати.

– Я не вмію говорити про почуття, – пробурмотів він, зустрічаючи мій погляд, – але сподіваюся доводити їх чинками.

– У тебе чудово виходить, – повільно відповіла я, не розуміючи, до чого він хилить.

Кілька секунд він мовчки розглядав моє обличчя, поки, зважившись, не запитав:

– Ти вийдеш за мене заміж?

Я різко випрямилась, впиваючись поглядом в Макса. Відкрила рот, але звідти не вилетіло жодного звука. Він же продовжив, ніби й не робив паузи:

– Я не вимагаю від тебе відповіді просто зараз. Знаю, що нам всього по дев'ятнадцять, і ми зустрічаємось недовго. Але до цього ми дружили два роки, тож у мене відчуття, що я знаю тебе все життя.

Я завмерла, досі не вірячи, що це відбувається насправді. Думки проносилися в голові зі швидкістю світла.

– Заміж? А що потім? Діти? Я не знаю, чи готова...

Макс поцілував мою долоню, заспокоюючи паніку. 

– Якщо колись захочеш, у нас будуть діти. Не захочеш – мені все одно. Мені потрібна лише ти. Я буду оберігати тебе від усього. Піклуватися про тебе. Стану твоєю опорою в житті...

– Я згодна, – випалила я, не чекаючи, поки він закінчить.

Раніше я ніколи не думала про шлюб всерйоз. Це здавалося чимось далеким – якщо не неможливим. Але з Максом, який приймав мене такою, яка я є, я не сумнівалася, що хочу прожити усе життя.

Видихнувши від полегшення, Макс схилився, захоплюючи мої губи в поцілунку. Я обвила його шию руками, притягуючи ще ближче, поки ми не повалилися на ліжко, задихаючись від сміху й безмежної радості, що переповнювала серце. 

Я посміхалася, відчуваючи, як світло всередині мене розростається і виривається назовні. Заливає кімнату, розширюється все більше і охоплює весь світ, поки ми лежимо і тихо розмовляємо про майбутнє, яке побудуємо разом.

Яким би воно не було, одне я знала точно – воно буде щасливим.

Кінець