Читати книгу - "Якщо кров тече"

То на спині вискочить, то на боці. Надін божилася, що це якісь лишаї, але я зробив тести, і виявилося, що просто чиряки. Але ж сверблять — страшне.

— Просто чиряки, — повторив Дрю.

Він провів долонею по губах. «ЗАЧИНЕНО НА ПОХОРОНИ», — подумав.

— Ну, це не так погано. Бережися там мені, Еле.

— Берегтимусь. І я хочу побачити книжку, коли ти її допишеш. — Ел помовчав. — Ти чув: я сказав «коли», а не «якщо»?

— Ти перший у черзі після Люсі, — сказав Дрю й закінчив розмову.

Добрі новини. Скрізь добрі новини. Ел наче здоровий. Схожий на себе. Усе добре, крім клятого щуряка.

Дрю зміг із цього посміятися.

30

Листопад випав холодний і сніжний, але Дрю Ларсон ледве помічав це. Останнього дня місяця він дивився (очима шерифа Джима Ейверіла), як Енді Прескотт піднявся на ешафот в окружному центрі. Дрю було цікаво, як хлопець із цим упорається. Виявилося (коли полилися відповідні слова), що впорався дуже добре. Він змужнів. Трагедія (й Ейверіл це розумів) була в тому, що малий уже не подорослішає. Один п’яний вечір і напад ревнощів через танцюристку зрізав під корінь усе, що могло з нього вирости.

Першого грудня Джим Ейверіл здав свій значок виїзному судді, котрий приїхав до міста на страту, а тоді повернувся до Біттер-Рівер, де склав нечисленні пожитки (вистачило однієї валізи) й попрощався зі своїми помічниками, котрі збіса добре впоралися з роботою, коли стало непереливки. Так, навіть Джеп Леонард, тямущий, як каменюка. Або меткий, наче ковадло, на вибір.

Другого грудня шериф запряг коня в легку коляску, закинув назад валізу й сідло і подався на захід, збираючись пошукати щастя в Каліфорнії. Золота лихоманка скінчилася, але йому кортіло побачити Тихий океан. Він не підозрював про те, що вбитий горем батько Енді Прескотта заліг під валуном у двох милях за містом і тримав дорогу на мушці «шарпса» — гвинтівки, котра пізніше стане відома як «зброя, що змінила історію Заходу».

Ось на дорозі з’явився легкий візок, а керував ним, поставивши чоботи на бортик, чоловік, що був причиною його горя та зруйнованих надій, чоловік, який убив його сина. Не суддя, не присяжні, не кат. Ні. Ось цей чоловік. Якби не Джим Ейверіл, його син зараз був би в Мексиці, а перед ним стелилось би довге життя — яке протяглося б аж у нове століття!

Прескотт звів курок. Навів приціл на чоловіка на возику. Поклавши пальця на холодний сталевий півмісяць гачка, він міркував і вирішував, що робити в ті сорок чи скільки секунд, через які возик виїде на наступний горбик, а тоді зникне з очей. Стріляти? Чи відпустити?

Дрю подумав, чи не додати ще одне речення — «А тоді він зважився», — і не додав. Воно змусило б певну частину читачів — мабуть, чималу їх частку — думати, що Прескотт зважився стріляти, але Дрю хотів залишити питання без відповіді. Натомість він додав два порожні рядки й надрукував:

КІНЕЦЬ

Він довго дивився на те слово. Дивився на друкований рукопис, що лежав між ноутбуком і принтером, — разом із доробком останнього дня в ньому буде якраз під триста сторінок.

«Я зробив це. Її можуть надрукувати, а можуть і ні. Може, я напишу ще одну, а може, й не напишу, бай­дуже. Я зробив це».

Він затулив обличчя руками.

31

Через два дні Люсі перегорнула останню сторінку й глянула на нього так, як не дивилася вже дуже довго. Може, з часів перших двох років їхнього шлюбу, коли ще не було дітей.

— Дрю, вона дивовижна.

Він усміхнувся.

— Справді? Ти не кажеш це просто тому, що її написав твій благовірний?

Вона різко захитала головою.

— Ні. Це чудово. Вестерн! Я б ніколи не подумала. Як тобі це спало на думку?

Він знизав плечима.

— Просто спало, та й усе.

— Так той жахливий ранчер таки вистрелив у Джима Ейверіла?

— Не знаю, — сказав Дрю.

— Ну, видавець може захотіти, щоб ти таки дописав це.

— Тоді видавцю — якщо він колись з’явиться — дове­деться змиритися з тим, що не все бажане здійснюється. Ти впевнена, що воно непогано? Справді так вважаєш?

— Набагато більше, ніж непогано. Покажеш її Елові?

— Так. Відвезу йому примірник завтра.

— Він знає, що це вестерн?

— Ні. Я навіть не в курсі, чи вони йому подобаються.

— Цей сподобається. — Вона помовчала, а тоді взяла його за руку й сказала: — Я так сердилася на тебе за те, що ти не повернувся, як налетіла та буря. Але я помилялася, коли не хотіла слухати, щур ти казав.

Він висмикнув руку, знову відчувши гарячку.

— Як ти сказала?

— Помилялася, коли не слухала, що ти казав. Що з тобою, Дрю?

— Нічого, — сказав він. — Зовсім нічого.

32

— Ну як? — спитав Дрю через три дні. — Який вердикт?

Вони сиділи в кабінеті його старого завкафедри. Руко­пис лежав на Еловому столі. Дрю переймався тим, як відреагує на «Гірку річку» Люсі, але ще більше він нер­вував через Елову думку. Стемпер був ненаситним і всеїдним читачем, котрий аналізував і розбирав прозу все своє робоче життя. Він був єдиною людиною з відомих Дрю, котра наважувалася викладати «Під вулканом» і «Нескінченний жарт» в одному семестрі.

— Я думаю, що це дуже добре. — Ел не тільки говорив як раніше, а й вигляд мав як раніше. Шкіра повернула свою барву, він набрав пару кілограмів. Хімія забрала його волосся, але бейсболка «Ред Сокс» прикривала нещодавно злисілу голову. — Ця книжка будується на сюжеті, але стосунки між шерифом і юним в’язнем надають історії доволі незвичайної глибини. Я б сказав, що не настільки добре, як «Випадок в Окс-Боу» або «Ласкаво просимо до Гард-Таймс»…

— Знаю, — сказав Дрю (котрий думав, що це не так). — Я б ніколи такого не заявляв.

— …але думаю, що нарівні з «Ворлоком» Оуклі Голла, котра йде зразу за тими двома. У тебе було що сказати, Дрю, і ти добре все виклав. Книжка не б’є читача по голові тематичними викрутасами, і я думаю, що більшість просто читатиме її заради міцної історії — що ж було далі? — але тематичні елементи теж усі на місці, о так.

— Думаєш, люди читатимуть?

— Аякже. — Ел нібито відкидав усі сумніви. — Якщо твій агент не повний валянок, то легко її продасть. Може, навіть за якісь гроші. — Він оглянув Дрю. — Хоч я припущу, що це для тебе вторинне, якщо ти взагалі про це задумувався. Ти просто хотів зробити це, так? Нарешті стрибнути з найвищої вежі в громадському басейні, не розгубивши рішучості й не сповзши вниз драбиною.

— Саме так, — сказав Дрю. — А ти… Еле, ти чудово виглядаєш.

— І почуваюся чудово, — сказав він. — Лікарі хіба що не називають мій випадок дивом, і в перший рік я робитиму тести кожні три тижні, але сьогодні по обіді в мене останнє побачення з тією курвою хіміотерапією. Усі тести показують: поки щур я вільний від раку.

Цього разу Дрю не сполошився й не перепитав. Він знав, що насправді сказав його старий завідувач кафедри,