Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Надумаєш щось утнути, він тебе уб'є. Зрозумів?

Хлопець кивнув головою. Йому було байдуже. Драйтл відвернувся і пішов, зачинивши за собою двері.

- Все, з офіційною частиною покінчено. Пережитки минулого. Ідеш із поселення — повідом головному. Приходиш – теж повідом. Забрав шмаркача — звітуй. - невдоволено бурчав собі під ніс Іцуко.

Сорок Третій озирався. Треба визнати, що місце під житло вони вибрали чудове. З обох боків йшли пагорби. З одного був ліс і ще з одного нескінченний луг. Всі краси природи. Тільки головою встигай крутити.

- А ти тут не живеш? - запитав хлопець, коли будинки закінчилися.

- І тут, і не тут. Доглядачі живуть у тимчасових будинках. Ми постійно у русі.

Їм назустріч далеко попереду рухалися кілька драйтлів. Теж дикі. Сорок Третій став трохи ближчим до Іцуко.

- Та не бійся. Ніхто тебе не хоче вбити. - заспокоїв його драйтл.

- Ага. - майже погодився Сорок Третій, згадуючи занесений меч над його головою.

За кілька хвилин вони зустрілися з тими драйтлами. Дикі привіталися. Вони розмовляли з Іцуко, а очима обмацували Сорок Третього з ніг до голови. Хлопець не показував, що йому це не приємно. Ще за п'ять хвилин вони розійшлися.

- А мені чому тоді показав? - спитав дикий.

- Виховання. - відповів хлопець.

Іцуко хмикнув. Сорок Третьому здалося, що ті два драйтли більше всього хотіли побачити Жуку. Облізуть.

- До найближчого поселення п'ятдесят кілометрів. Це за умови, що ти правильно визначиш напрямок і підеш прямісінько до нього. Якщо тобі пощастить менше, то вийдеш за кілометрів двісті в іншій країні.

Сорок Третій зрозумів, що це було сказано для того, щоб відбити в нього бажання тікати. Сюди він діставався з мішком на голові, важко було визначити і напрямок, і дистанцію.

- Я не збираюся тікати. - заспокоїв його хлопець. - Я сам до вас і прийшов.

- Так, так, звісно. До нас таких багато приходило. Деяких ми викинули. Дехто залишився. Висіти на стовпах.

Далі йшли мовчки. Можливо, цей дикий таким чином хотів вразити Сорок Третього їхньою войовничістю? Але після оповідань з поліота додатково не потрібно було щось говорити ще. Вони вибралися на пагорб і пройшли ним кілометрів зо три. Іти було важко, адже доріжка весь час петляла, проходило то через каміння, то через колючі кущі, що напирали на неї з різних боків. Зрештою, драйтли дійшли до невеликої дерев'яної хатини на найвищому місці пагорба. Іцуко підійшов до дверей. Все виглядало звичайним та звичним. Окрім однієї деталі. Двері всі дерев'яні з кам'яною вставкою, яка грала роль замку. І один дверний одвірок, в який і повинен входити язик замку, теж із каменю. Іцуко вийняв плашку. Приклав до одвірка. Земля під ногами в Сорок Третього затремтіла. Він підстрибнув від несподіванки, спостерігаючи за тим, що відбувається. З’явилися дрібні тріщини, що рухалися під землею і прямували до кам'яного одвірка. За секунду в спеціальній западині, яку Сорок Третій помітив ще при першому погляді на двері, почав рости кристал. Красивий білий кристал. Але це неможливо! У цьому камені немає таких сполук, з яких можна було б створити такий кристал. Так, можна застосувати варіативність, щоб змінити елемент на інший. Але це не могло спрацювати саме з цим каменем. Він такий самий, як і стіни в поліоті. Антиалхімічний. Його і трансформувати важко, не те що застосувати варіативність. Щоб підтвердити свій здогад, Сорок Третій притиснув руку до каменю, викликаючи піктограми та пробуджуючи здатність. Іцуко зиркнув на нього. Пролунало клацання і двері відчинилися. Кристал повільно почав розсипатися. При цьому з нього опадав різнокольоровий пісок. Це були ті з'єднання, з яких його створив Іцуко.

- Але ж цього немає в камені! - здивувався хлопець. - Його там немає. Як тобі вдалось створити кристал?

- Може, й немає. Я не перевіряв. - усміхнувся драйтл і увійшов.

Усередині стояло два ліжка, стіл та два стільці. Ще зовні Сорок Третій помітив раковину, прироблену на стіну, і невелику ємність над нею. У кімнаті, окрім меблів, стояв ще камін. І два вікна. Дикий показав пальцем на стілець. Хлопець сів на нього. Іцуко сів з іншого боку столу.

- Отже. - сказав драйтл.

Після цілої хвилини мовчання дикий підвівся, і підійшов до невеликої скриньки. Він дістав звідти залізну руку, артефакт та кілька аркушів. Драйтл склав усе це на столі і вмостився зручніше на стільці.

- Звідки це у тебе? - спитав він.

Сорок Третій зітхнув.

- Хлопче, мій народ зараз вирішує, що з тобою робити. Тебе вже давно прогнали б. Або вбили. Або спочатку б застосували тортури, а потім вбили. Якби не це звірятко. Ми кілька місяців проведемо з тобою разом. Я повинен впізнати тебе краще, щоб повідомити главу, чи ти гідний залишитися. Мене зацікавило те, що ти навмисне до нас прийшов. З останнього року поліота. Це означає, що ти не став алхімістом у твоєму світові. І не отримав ім'я. Зупинився за крок від фіналу. І щось змусило тебе покинути все та прийти сюди. Не хочеш починати з артефактів, почни від самого початку. З дитинства. Я люблю слухати.

Іцуко відкинувся на спинку стільця. Він став самою уважністю. Сорок Третій потер обличчя. Йому зовсім не хотілося нічого говорити. Звичайно, якщо від цього залежатиме, чи залишиться він тут чи ні, то доведеться почати розповідати. Можливо, трохи згодом. Не зараз.

- Гаразд. Де ти взяв ці малюнки? - драйтл розклав три малюнки один біля одного на столі.

- Намалював. - тихо сказав хлопець.

- Сам? - здивувався драйтл.

Сорок Третій кивнув головою. Іцуко примружив очі. Він підвівся, і пішов ритися в ящику. Потім розклав кілька чистих аркушів перед хлопцем та кілька вуглинок. Знову сів за своє місце. Сорок Третій розімкнув руки. Йому давно хотілося малювати. У поліоті часто малював. Місця на стінах уже не вистачало, тому він складав усі малюнки в скриню. Хлопець жадібно схопив вуглинки і почав водити ними по папері. Іцуко спочатку спостерігав, потім підвівся і походив по кімнаті туди і сюди. Постояв біля вікна. Коли знову підійшов до хлопця, то охнув. На малюнку було зображено самого Сорок Третього та кілька диких, які його розглядали з різних боків. Іцуко вихопив листок.