Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Роупер і ще один чоловік замовили її вбивство. Я почувався відповідальним за її смерть.

Згорбившись і все ще закутавшись у накидку, вона обвела поглядом кімнату, а потім знову глянула на нього:

— Ти кохав її? Цю дівчину? Цю жінку?

— Так. — Він посміхнувся. — Вона була моєю совістю.

Вона обдумувала його слова і, вочевидь, сумнівалася, чи схвалити їх.

— Коли ти врятував Деніела, у «Мама Лоу», це все теж була брехня?

— Здебільшого.

Він спостерігав, як вона намагалася все порозставляти на свої місця: різку несподівану зміну почуттів, відчайдушні спроби все зрозуміти, змішані моральні принципи свого виховання.

— Лікар Марті сказав, що вони мало тебе не вбили, — сказала вона.

— А я мало не вбив їх. Я втратив самоконтроль. Це була гра, яка пішла не за сценарієм.

— Як її звали?

— Софі.

— Ти повинен розповісти мені про неї.

І вона мала на увазі тут, у цьому домі, зараз.

Джонатан повів її нагору, у спальню, і лежав поруч, не торкаючись її, поки розповідав про Софі, і врешті вона заснула, а він був на сторожі її сну. Вона прокинулася і захотіла содової, і він приніс її з холодильника. А потім о п’ятій годині, ще перед світанком, він одягнув свій біговий одяг і провів її тунелем до сторожки, не дозволяючи їй користуватися ліхтариком. Він сказав їй триматися на крок позаду нього, з лівого боку, так ніби вона була молоденькою новобрани-цею, яку він вів у бій. А біля сторожки він просунув голову і плечі в вікно, щоб, як завжди, перекинутися кількома словами з нічним сторожем Марлоу, і дати можливість Джед проскочити повз нього, як Джонатан сподівався, непомітно.

Його тривога не розсіялася, коли він, повернувшись, застав расту Амоса у себе на порозі. Він сидів і чекав на свою чашку кави.

— Містр Томас, звеселилася ваша душа вчера вночі, нє, сері — поцікавився він, кидаючи у чашку чотири ложки цукру.

— Звичайнісінький був вечір, Амосе. А в тебе?

— Містр Томас, сер, мій ніс не чув свіженького запаха диму, який би йшов з Таунсайду в час ночі, ше з тих пір, як містр Вудман забавляв свуїх подружок музикою і любов’ю.

— Судячи з усього, краще б містер Вудман натомість почитав якусь книжку про совість і мораль.

Амос розреготався.

— Крім вас, містр Томас, на цьому острові тілько один чоловік ше читає книжки. І той одурманений травкою і сліпий, як кріт.

Тієї ночі, на його нещастя, вона прийшла знову.

Цього разу на ній була не накидка, а костюм для верхової їзди, який, як вона, вочевидь, вирішила, давав їй хоч якийсь захист. Він злякався, але не здивувався, бо вже розгледів у ній рішучість Софі і зрозумів, що відіслати її назад не легше, ніж умовити Софі не повертатися назад до Каїра, де її вичікував Гамід. Тому він заспокоївся, і цей спокій вони розділили на двох. Вона взяла його за руку і повела нагору, де вона продемонструвала розсіяну зацікавленість його одягом і білизною. Склала те, що було неохайно складено. Знайшла другу частинку того, що мало бути парне. Вона притягнула його до себе і поцілувала дуже точно, немов заздалегідь вирішила, скільки себе вона може йому віддати, а скільки притримати. Коли вони поцілувалися, вона знову повела його донизу і, зупинившись під світильником, торкалася його обличчя кінчиками пальців, пересвідчуючись у його справжності, фотографуючи його очима, щоб потім взяти ці світлини з собою. У цю хвилю він недоречно згадав літню пару емігрантів, які танцювали у «Мама Лоу» у ніч викрадення, і те, як вони торкалися обличчя одне одного, немов не могли повірити власним очам.

Вона попросила келих вина, і вони сиділи на дивані, пили й насолоджувалися тишею, яку, як виявилося, вони вміли переживати спільно. Вона притягнула його до своїх ніг і ще раз поцілувала, притиснувшись до нього всім тілом, і так довго вдивлялась йому в очі, немов перевіряла їх на щирість. А потім пішла, тому що, як сама ж пояснила, з чимось більшим наразі не справилася б, принаймні до наступного крутого повороту долі.

Коли вона пішла, Джонатан піднявся нагору, щоб подивитися на неї через вікно. Потім він поклав свій примірник «Тесе» у коричневий конверт, на якому з помилками і всіма заголовними літерами написав «В МАГАЗИН ДЛЯ ДОРОСЛИХ», на адресу поштової скриньки в Нассау, номер якої дав Рук, який пам’ятав його ще з часів своєї молодості. Він кинув конверт у поштову скриньку на узбережжі, щоб Роуперовий літак наступного дня доставив його в Нассау.

— Насолоджуємося самотністю, солоденький? — запитав Коркоран.

Він знову сидів у Джонатановому саду і попивав холодне пиво з бляшанки.

— Так, дякую, — ввічливо відповів Джонатан.

— Чув, чув. Фріскі казав, ти нею насолодився. Таббі казав, ти нею насолодився. Хлопці на воротах казали, ти нею насолодився. Більшість Таунсайду вважає, що ти нею насолодився.

— Добре.

Коркоран випив. На ньому була його Ітонська панамка і бридкий костюм, у якому він зазвичай літає в Нассау. Він говорив, звертаючись немов до моря.

— І виводок Ленгборнів не наламав нам задоволення?

— Ми побували в кількох експедиціях. Керолайн трохи повісила носа, тому діти з радістю від неї відпочили.

— А який ти добрий, — задумливо сказав Коркоран. — Який молодець. А який улюбленець. Точнісінько як Семмі. А мені так і не випало його вдути. — Потягнувши вниз край капелюха, він замугикав «Так солодко тоді живеться», немов сумна Елла Фіцджеральд. — Послання від шефа для вас, містере Пайн. Настав час «Ч». Приготуйтеся попрощатися з Кристалом і зі всіма. Збори розстрільної команди на світанку.

— Куди я їду?

Схопившись на ноги, Коркоран спустився садовими сходами до пляжу, так ніби не міг більше витримати й хвилини у Джонатановому товаристві. Він підняв камінь і, незважаючи на вагу, жбурнув його у темну воду.

— На моє чортове місце, от куди ти валиш! — крикнув він. — Скажи дякую сраним принцесам з їхніми довгими язиками, які тільки сплять і бачать, щоб щось напартачити! І в яких ти, як я підозрюю, служиш на побігеньках!

— Коркі, що за дурниці ти верзеш?

Коркоран обдумав Джонатанове питання.

— Не знаю, любчику. Якби ж то я знав. Може, це повна фігня, а може, й чиста правда. — Він кинув ще один камінь. — Я — як голос у пустелі. Шеф, хоч він цього