Читати книгу - "Дюна"

в душу. Помилка, якої припустилися ці люди, піде тепер на користь. Вона, як і Пол, оглянула обличчя навколо, щоб побачити те, що бачив він. Захоплення, так, страх… іноді — відраза. Вона поглянула на Стілґара й прочитала на його обличчі покірність долі, збагнувши, який вигляд мав бій для нього.

Пол глянув на матір.

— Ти знаєш, що це було, — мовив він.

До сина повертався здоровий глузд, і вона почула докір у його голосі. Джессіка окинула поглядом натовп і мовила:

— Пол іще ніколи не вбивав людину оголеним лезом.

Стілґар став перед нею, і в його очах читалася недовіра.

— Я не грався з ним, — мовив Пол. Він протиснувся до матері, розрівняв плащ і глянув на темну пляму Джамісової крові на підлозі печери. — Я не хотів його вбивати.

Джессіка побачила, як довіра повільно поверталася до Стілґара, помітила полегшення на його обличчі, коли той торкнувся бороди помережаною венами рукою. Жінка чула, як сповнений розуміння гамір прокотився натовпом.

— Ось чому ти пропонував йому здатися, — мовив Стілґар. — Розумію. Наші звичаї відрізняються від твоїх, але ти побачиш у них правду. Я вже було подумав, що ми прийняли до себе скорпіона, — а тоді, завагавшись, додав: — Я більше не називатиму тебе малим.

Голос із натовпу вигукнув:

— Йому потрібне ім’я, Стіле!

Стілґар кивнув, торкнувшись бороди.

— Я бачу в тобі силу… силу, подібну до тієї, що тримає стовпи. — Знову замовк, а тоді повів далі: — Поміж нас тебе зватимуть Усулем, основою стовпа. Це твоє таємне, внутрішнє ім’я. Тільки ми на Січі Табр можемо використовувати це ім’я, і ніхто інший… Усуль.

Гамір прокотився натовпом:

— Це хороший вибір… Сильний… Принесе нам талан.

І Джессіка відчула прийняття, знала, що й на неї воно також поширюється завдяки її захисникові. Тепер вона Сайядіна.

— А тепер, яке чоловіче ім’я обереш ти, щоб називатися прилюдно? — запитав Стілґар.

Пол глянув на матір, а тоді на Стілґара. Уривки й шматочки цієї миті закарбувалися в його пророчій пам’яті, але він відчував різницю, неначе вони були й матеріальними, й тиснули на нього через вузькі двері теперішнього.

— Як ви називаєте поміж себе маленьку мишку, ту стрибучу мишку? — запитав Пол, пригадавши стриб-скок у котловині Туоно. Він показав однією рукою.

З натовпу долинуло гигикання.

— Ми називаємо її Муад’Дібом, — відказав Стілґар.

Джессіка охнула. Пол уже казав їй це ім’я, коли розповідав, що фримени приймуть їх і назвуть його так. Ураз вона відчула страх і перед своїм сином, і за нього.

Пол ковтнув. Він почувався так, наче грав уже незліченну кількість разів давно зіграну роль… і все ж таки… були певні відмінності. Йому здавалося, ніби він стоїть на запаморочливій висоті, озброєний досвідом і глибинними знаннями, але навколо — прірва.

І знову він пригадав видіння про легіони фанатиків, які йшли за зелено-чорним стягом Атрідів, грабуючи й спалюючи все у всесвіті з іменем їхнього пророка Муад’Діба на вустах.

«Цього не має трапитися», — мовив він сам до себе.

— Саме таке ім’я ти хочеш узяти — Муад’Діб? — запитав Стілґар.

— Я Атрід, — прошепотів Пол, а тоді мовив гучніше: — Я не маю права повністю відрікатися від імені, даного мені батьком. Чи можу я зватися поміж вами як Пол-Муад’Діб?

— Тепер ти Пол-Муад’Діб, — мовив Стілґар.

А сам Пол подумав: «Цього у видінні не було. Я вчинив інакше».

Однак юнак відчував, що прірва навколо нього нікуди не поділася.

І знову гомін прокотився натовпом. Люди поверталися одне до одного, промовляючи:

— Мудрість і сила… Чого більшого просити… Усе точно, як у легенді… Лісан аль-Гайб… Лісан аль-Гайб.

— Я скажу тобі дещо про твоє нове ім’я, — заговорив Стілґар. — Нам до вподоби твій вибір. Муад’Діб добре знається на шляхах пустелі. Муад’Діб творить власну воду. Муад’Діб ховається від сонця й подорожує прохолодними ночами. Муад’Діб — плодовитий і множиться по землі. Ми звемо Муад’Діба «навчителем хлопців». Це потужна основа, щоб вибудувати на ній своє життя, Поле-Муад’Дібе, знаний поміж нас як Усуль. Ми раді вітати тебе.

Долонею Стілґар торкнувся лоба Пола, прибрав руку, обійняв юнака й прошепотів:

— Усуль.

Коли Стілґар відпустив Пола, інший член загону обійняв хлопця, повторюючи його нове племінне ім’я. Ось так Пол переходив від обіймів до обіймів у гурті, прислухаючись до різних голосів і тональностей:

— Усуль… Усуль… Усуль.

Деяких із них він уже знав на ім’я. І Чані також притиснулася щокою до його щоки та, обіймаючи, промовила його ім’я.

Невдовзі Пол став перед Стілґаром, який мовив:

— Тепер ти належиш до Іхван Бедвайн, ти наш брат. — Обличчя вождя набуло суворішого вигляду, і він мовив командним голосом: — А тепер, Поле-Муад’Дібе, щільніше припасуй дистикост. — Він зиркнув на Чані. — Чані! Я ще ніде не бачив таких поганих носових корків, як у Пола-Муад’Діба! Я гадав, що наказав тобі дивитися за ним!

— У мене нема заготовок, Стіле, — сказала вона. — Звісно, є Джамісові, але…

— Годі про це!

— Тоді я можу дати один свій, — сказала вона. — Мені вистачить одного, доки…

— Тобі не вистачить, — відрубав Стілґар. — Я знаю, що в когось мають бути запасні. Де вони? Ми загін чи зграйка дикунів?

З натовпу висунулися руки, на яких лежали щільні волокнисті предмети. Стілґар обрав чотири з них і дав їх Чані.

— Припасуй їх Усулю та Сайядіні.

З кінця загону пролунав голос:

— А що з водою, Стіле? З літротарами в їхньому рюкзаку?

— Я пам’ятаю про твою потребу, Фароку, — відказав Стілґар. Він глянув на Джессіку. Та кивнула.

— Відкрийте одну літротару для тих, хто потребує цього, — мовив Стілґар. — Водожрець… де водожрець? Гей, Шимуме, подбай, щоб відміряли стільки, скільки потрібно. Те, що необхідно, й не більше. Ця вода — спадок Сайядіни, і на січі ми заплатимо їй за польовими тарифами, вирахувавши вартість перенесення рюкзака.

— Що це за плата за польовими тарифами? — запитала Джессіка.

— Десять до одного, — відказав Стілґар.

— Але…

— Це мудре правило, ти ще збагнеш, — відповів Стілґар.

Шурхіт плащів ознаменував рух позаду натовпу, коли люди повернулися, щоб узяти воду.

Стілґар підняв руку — й запала тиша.

— А щодо Джаміса, — мовив він. — Я наказую провести повний обряд. Джаміс був нашим супутником і братом по Іхван Бедвайн. Не можна зі зневагою відвернутися від того, хто довів наш талан викликом тахадді. Я проведу обряд… під час заходу сонця, коли пітьма огорне його.

Почувши ці слова, Пол збагнув, що знову пірнув у прірву… сліпа пора. Не було минулого, що перепліталося з майбутнім у його свідомості… окрім… окрім… він досі відчував, як майоріли зелено-чорні прапори Атрідів… десь попереду…