Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

161
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 122
Перейти на сторінку:
сидів, туплячись у відблиски, що смикалися на килимі, намагаючись придумати, як діяти далі. Придумувалося не дуже, бо думки раз у раз перескакували на момент, коли між Даймондом і Теодором виник зв’язок. Я здогадувався, коли і як це трапилося, та не міг відшукати яке-небудь логічне пояснення чому. І ця невикінченість, ця алогічність кісткою стриміла в горлі. Чому саме Тео? Трясця, це так несправедливо! Ні, я усвідомлюю, що рак крові чи, скажімо, вроджений порок серця в немовляти — це також з біса несправедливо, але так уже є, shit happens, просто те, що сталося між Даймондом і Тео, воно інакше, цього могло не бути, цього не мало бути, та чомусь це таки відбулося. От я й хотів збагнути чому.

У світі більше ніж сім мільярдів людей, із яких кожної секунди, напевно, помирають тисячі, тож мені не вдавалося осягнути, що могло пов’язати закатованого мексиканського наркоторговця та невинне хлоп’я, котре пережило клінічну смерть на іншому боці планети. І тоді мені закортіло дещо перевірити. Відкрив ноут, запустив Google й узявся шукати відповідь на запитання, скільки людей щосекунди помирає у світі. Знайшовши статистику, вражено роззявив рота. Цифра виявилася значно меншою, ніж очікував: у середньому щохвилини на планеті помирає сотня людей. Тобто щосекунди у світі вмирає приблизно дві людини. Лише дві! Я відкинувся на спинку дивана. Певна річ, я ніколи не дізнаюсь, як склалося насправді, та потреба глобального, вселенського обґрунтування того, що трапилось із сином, відпадала, якщо припустити, що 24 листопада 2012-го серце Теодора зупинилося строго водночас із серцем Матео Кампо і що, крім них, тієї секунди у світі більше ніхто не помер. Напевно, це якось пов’язало їх, і вони разом рушили туди, куди ми всі йдемо після смерті, а потім Тео повернувся, що дало змогу повернутися Даймонду. Не зовсім, звісно, повернутися, бо повертатися він уже не мав куди…

Чи стало після того легше? Навряд, бо залишалася невідомість іншого ґатунку. Саме вона жахала найбільше. Матео Кампо помстився: Дієго Медран і Альваро Льйоренте мертві, Пейтон Норвуд не менше як на два десятиліття застрягне у федеральній в’язниці… Попри це, не вірив, що на цьому все скінчиться. Даймонд нікуди не подівся, він усе ще там, у голові Теодора, він, наче тінь, переслідуватиме мого малого, й тоді… І тоді що? Ось у чому полягало найважливіше питання. Що далі? На чому він надалі зосередить свою увагу?

Якийсь час я зважував, чи не краще повернутися до України. Втім, щойно пам’ять виводила перед очима образ Єви, зуби злостиво скреготіли, й такі думки відлітали геть. Я не сумнівався, що зможу влаштуватися на роботу в Штатах, та це не вирішувало основного: що робити з Теодором. Просидівши у вітальні до другої ночі, нічого кращого не вигадав, окрім як скористатися запропонованим Лізою тайм-аутом і просто чекати. Як завжди — опустити руки та спостерігати за тим, куди несе течія.

94

Дні помалу ставали схожими один на одного, здавалося, наступний починався ще до того, як закінчувався попередній. Прокинувшись у понеділок, 10 серпня 2015-го, я побачив, що небо над водосховищем затягнуло важкими хмарами, а у спальню крізь напівпрочинене вікно вливалося холодне повітря. Після сніданку примусив Тео тепліше вдягтися, що, однак, не допомогло. Ще до обіду, кілька годин без ентузіазму прововтузившись у мокрому піску, малий узявся кашляти. Перед вечерею в нього підскочила температура.

Не те щоб я панікував, але в будинку навіть термометра не виявилося, що вже казати про ліки. Зателефонував Лізі Торнтон — окрім неї, більше не було кому, — й американка, не пожалкувавши часу, приїхала з Вашингтона. Привезла цифровий термометр, дитячий сироп проти кашлю, а також спрей від ангіни Chloraseptic із вишневим смаком. Ззовні Ліза не виказувала незадоволення тим, що проти ночі довелося пертися в сусідній штат, одначе незриме напруження загусало поміж нами. Ми поводилися, як люди, що не особливо знайомі та які, попрощавшись, більше не побачаться. Я поміряв температуру Тео — 37,8 °C, — після чого примусив хлопчака ковтнути ложку сиропу та бризнув у горло спреєм. Торнтон спробувала розважити малого, та чи то не надто старалася, чи то Теодор був не в гуморі, бо лише вовкувато зиркав на американку й не йшов на контакт. О пів на дев’яту Ліза вирушила назад до Вашингтона. Наказала в разі чого телефонувати, пообіцявши, що за потреби завезе нас до лікарні.

Упродовж ночі я не склепив очей. Малий спав неспокійно — безперестану крутився й шумно сопів, — хоча я невпевнений, що причиною була саме застуда. На ранок стало трохи легше: кашель не минув і горло залишалося червоним, проте температура нормалізувалася. Три дні після того — аж до четверга — я не випускав його на вулицю, примушуючи тричі на день пити сироп і пшикаючи спреєм на гланди. У п’ятницю ми вибралися на першу після застуди прогулянку. Зранку почало розпогоджуватися, хмари неухильно тоншали, й опівдні сонце пекло так, наче намагалося надолужити втрачене. Проте я однаково не хотів, щоби Теодор знову товкся в піску біля води, тож ми подалися до лісу. Стежками, що тяглися крізь перелісок на півночі від котеджа, піднялися до Діп-Парк-роуд і бетонного моста, який вів на західний берег Ліберті. Кілька хвилин постояли, кидаючи каміння у воду, потім перейшли на інший берег, трохи поблукали гаєм біля дороги та повернулися до будинку. Після обіду я запитав у малого, чи він не хоче з’їздити до Національного акваріуму подивитися на дельфінів, на що він заперечно мотнув головою.

Я не розумів чому, та після того, як Пейтон Норвуд заледве не пристрелив себе у заростях за басейном, Тео залишався незмінно роздратованим і апатичним.

95

Того ж дня, у п’ятницю, я натрапив на запити про фенол.

Ближче до вечора Тео, обклавшись подушками, засів у вітальні перед плазмою. Залип у NFS. Переслідування — це коли, тікаючи від кільканадцяти поліцейських авто, потрібно порушувати правила й трощити все на своєму шляху, — подобалося йому більше за звичайні перегони; хлопчак сердито шипів і стукав джойстиком об підлогу щоразу, коли копам удавалося заблокувати його машину. Я, заклавши ноги на журнальний столик, напівлежав на дивані й дочитував останній розділ Finders Keepers.

Відразу по шостій читання набридло, тож я, не закінчивши книгу, перетягнув на коліна ноутбук. Підняв кришку, вивів ноут зі сплячого режиму й застиг, насупившись. Весь екран займало вікно Mozilla Firefox. Нічого дивного, я часто замість закривати просто згортаю браузер, одначе збентежило інше: дві крайні вкладки були мені незнайомими. Я їх не відкривав.

1 ... 103 104 105 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зазирни у мої сни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зазирни у мої сни"