Читати книгу - "Чорнильна кров"

чоловіки перешіптувалися. А Рудий Лис грубо схопив Меґі за підборіддя.

— Так і думав. Ти — та мала з конюшні, — сказав він. — Там ти до відьми подібна не була!

Меґі спробувала відвернути голову, та рука Рудого Лиса не відпускала.

— Добра робота! — сказав він якійсь дівчині у простому халатику, так убиралися всі, хто працював у притулку.

Карла. Здається, так її звати? Дівчина опустила голову і дивилася на шмат срібла, який втис їй у руку солдат.

— Він сказав, що дасть мені роботу, — прошепотіла вона ледь чутно. — Роботу на замковій кухні. Той, що зі срібним носом.

Рудий Лис зловтішно здвигнув плечима.

— Не з тим говориш, — мовив він і відвернувся. — Цього разу я забираю і тебе, каменотесе, — сказав він Болотянику. — Ти впустив до себе не тих пацієнтів. Я казав Змієголову, давно слід було багаття розкласти, та він і слухати не хотів. Хтось йому розказав, ніби його смерть прийде по нього з вогню. Відтоді нам дозволяють запалювати самі свічки. — Зневагу до м'якотілості свого володаря неможливо було не почути.

Болотяник подивився на Меґі. Мені шкода, говорив його погляд. І ще одне питання вона в ньому вичитала: «Де Вогнерукий?»

— Я піду з нею. — Роксана підійшла до Меґі і спробувала обняти їй за плечі, та Рудий Лис грубо відштовхнув її.

— Тільки дівчина з відьмацької картинки, — сказав він. — І цирульник.

Роксана, Белла та ще кілька жінок провели їх аж до воріт, які вели до моря. У місячному світлі виблискувала піна від хвиль і сиротливо прозирав берег. На піску виднілося кілька слідів, та до них, на щастя, ніхто не приглядався. Солдати привели коней для полонених. Кінь опустив вуха, коли котрийсь солдат посадив Меґі на худу спину худобині. Лиш коли конячина незграбно пошкандибала в бік гір, дівчина наважилася сторожко озирнутись. Але ні Вогнерукого, ні Фарида видно не було. Лише сліди на піску.

Вогонь і вода

А хіба знання про слова — щось інше, ніж тінь безмовного знання?

Халіл Ґібран. Пророк

Коли за притулковими мурами все стихло, Вогнерукий з-за дерев подав Фаридові знак, щоб той підійшов. Ніхто не плакав і не проклинав солдатів із Сутінкового замку. Лише Роксана залишилась на узбережжі і дивилася туди, де зникли солдати.

Вогнерукий втомлено підійшов до неї.

— Я побіжу за ними! — вигукнув Фарид, стиснувши руки в кулаки. — Я так чи інакше потраплю до цього клятого замку!

— Що ти там белькочеш, чорт забирай? — гарикнув Вогнерукий. — Ти думаєш, повз ворота пройти завиграшки? Це Сутінковий замок. Вони там зубці на мурах відтятими головами прикрашають.

Фарид втягнув голову і подивився на срібні вежі. Вони сягали неба, наче хотіли нанизати на себе зорі.

— Але… але… Меґі… — запнувся він.

— Ми підемо за ними, — роздратовано сказав Вогнерукий. — Навіть попри те, що моя нога радісно передчуває цю круту дорогу. Але ми не підемо ні сіло ні впало. Спершу доведеться ще трохи повчитися.

З яким полегшенням хлопець на нього подивився — наче вже радів, що пробереться у зміїне гніздо. Вогнерукий лише похитав головою.

— Навчитися? Чого саме?

— Я давно хотів тобі показати. — І пішов до моря. — Коли ж ця нога нарешті загоїться?..

Роксана пішла за ним.

— Що ти таке кажеш? — Злість і страх перемішалися на її обличчі, вона встала між ним і хлопцем. — Ти не підеш у замок! Все втрачено. Ваш чудодійний аркуш нічогісінько не змінив!

— Ще побачимо, — відповів Вогнерукий. — Все залежить від того, чи прочитала його Меґі і скільки вона прочитала.

— Розкажімо Принцу! — Роксанин голос звучав розпачливо. — Хіба ти забув про замкових паліїв? Перш ніж зійде сонце, ти загинеш! А Баста? А Рудий Лис і Свистун? Хтось із них, без сумніву, впізнає твоє обличчя!

— Хто сказав, що я показуватиму обличчя? — заперечив Вогнерукий.

Роксана відсахнулася. Вона глянула на Фарида так вороже, що хлопець аж відвів погляд.

— Це наша таємниця, ти лиш мені показував. Ти сам казав, що ніхто, крім тебе, не зможе цього зробити!

— Хлопець зможе!

Пісок рипів під його ногами. Вогнерукий зупинився лише коли прибій вмив його чоботи.

— Про що вона каже? — спитав Фарид. — Що ти мені покажеш? Це дуже важко?

Роксана поволі поверталась до притулку. І, не озирнувшись, зникла за ворітьми.

— Що покажеш? — Фарид нетерпляче сіпав Вогнерукого за рукав. — Ну, кажи вже.

— Вогонь і вода, — сказав він, — не вміють співіснувати. Вони не створені одне для одного. Та коли вони вже кохаються, то з пристрастю.

Вогнерукий вже давно не промовляв цих слів. Та вогонь зрозумів. І облизав мокру гальку, вимиту на пісок. Вогнерукий нахилився і закликав його на відкриту долоню, мов молодого птаха. Нашептав, що хоче від нього, пообіцяв нічні забави, в які вони ще ніколи не бавились, і тоді вогонь спалахнув так гаряче, що аж обпік Вогнерукому руку. Вогнерукий кинув його в піну хвиль. Пальців не забирав, наче й далі керував полум'ям. Вода схопила полум'я, як риба муху, та вогонь спалахнув ще сильніше, а Вогнерукий широко розводив руки.

Полум'я шипіло і палало, розтікалося вздовж хвиль ліворуч і праворуч, аж поки хвилі в міцних вогненних обіймах полум'я не накочувалися на берег і не розливали під ногами Вогнерукого вогняне кільце — запоруку кохання. Вогнерукий занурив руки в палючі хвилі, і коли знову підвівся, між пальців пурхала фея. Блакитна фея, подібна до своїх сестер з хащі. Проте ця випромінювала вогняне сяйво, а очі її червоніли, мов полум'я. Вогнерукий взяв її обережно, як рідкісного метелика, і тримав, поки не защеміла шкіра, поки не відчув жару, наче по судинах текло полум'я, а не кров. Лише коли жар дійшов аж до плечей, Вогнерукий відпустив фею. Вона, як завжди, сварилася.

— Що сталося? — спитав Фарид перестрашено, коли побачив потемнілі руки й долоні Вогнерукого.

Вогнерукий витягнув з-за пояса хустинку і ретельно стер зі шкіри попіл.

— Це допоможе нам потрапити до замку. Попіл має силу лиш тоді, коли фея дасть тобі його сама. Гайда, до роботи!

Фарид недовірливо подивився на Вогнерукого.

— Я не зможу! — промурмотів він. — Я не знаю, як у тебе вийшло.

— Дурниці! — Вогнерукий відійшов від води і присів на вологий пісок. — Зможеш! Просто подумай про Меґі!

Фарид нерішуче подивився вгору на замок.

— А там угорі вогню не видно?

— Замок далі, ніж здається. Твої ноги це відчують, коли підніматимемось. А якщо вартові щось помітять, то думатимуть, що це блискавка або що над водою танцюють вогняні ельфи. Але відколи ти так довго думаєш, перш ніж почати гру?

Тричі вогонь згасав,