Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Перу, і на півночі Чилі, — сказав Елдрідж. — Та вантажівка немов крізь землю провалилася.

— Так не буває. Вони перетнули кордон і з’їхали з Панамерикани. Вантажівка зараз у пустелі, — Ліза повернулась до Еріка: — Запускай дрон.

Техасець відсунув праві дверцята та ступив на пісок. Удосконалений квадрокоптер «AR.Drone» виробництва французької компанії «Parrot» був готовий до зльоту. Чоловік запустив двигуни, почекав, переконуючись, що пропелери розкрутилися до максимальної швидкості, а тоді підкинув «Папугу» в повітря. Дрон кілька разів гойднувся, вирівнявся та почав набирати висоту. О’Донован, згорбившись від холоду, повернувся до машини й узяв до рук iPad.

Керування базовою моделлю «AR.Drone» здійснюють через мобільні додатки, які можуть бути інстальовані і на iPhone/iPad, і на Android чи Windows Phone-пристрої. Проблема базової французької моделі полягає в тому, що зв’язок із системою управління квадрокоптера передбачає доступ до wi-fi, а тому «AR.Drone» не може відлітати від оператора далі ніж на 100–120 метрів. ФБР використовує вдосконалену військовими спеціалістами модель дрона, керують якою по радіо через спеціальний підсилювач. Завдяки підсилювачу оператор може знаходитися на відстані десятків кілометрів від квадрокоптера. Крім того, американську модифікацію, яку федерали жартома назвали «Папугою», обладнано більш потужними літій-полімерними акумуляторами, що дають змогу залишатися в повітрі близько трьох із половиною годин і пересуватися значно швидше. Оператор через свій iPad надсилав команди на масивний матово-чорний підсилювач, закинутий углиб мінівена, за пасажирські сидіння, а вже звідти радіохвилями накази передавалися на процесор квадрокоптера.

Ерік О’Донован торкнувся пальцем екрана планшета, активуючи програму управління «Папугою»:

— Фронтальна камера… — на екрані виникло зображення ще сірого, а тому ніби безформного у передсвітанковій імлі пустельного плато на заході та північному заході від «Nissan Elgrand», — …у порядку. — Передня камера мала широкоформатну лінзу з кутом охоплення 93° і могла знімати відео високої роздільної якості з частотою 30 кадрів/сек. — Вертикальна камера, — пробубнів чоловік; зображення на екрані блимнуло та змінилося. Тепер О’Донован бачив мінівен і бескиди, що його оточували, — все о’кей, усе працює. — Другу, спрямовану вертикально вниз відеокамеру з кутом лінзи 64° і здатністю знімати відео у форматі QVGA (розширення 320 Ч 240 пікселів, 60 кадрів/сек.), застосовували не так для ведення спостережень, як для керування та переміщення дрона. — Я готовий, — наостанок відрапортував О’Донован.

— Веди його вздовж траси до Сан-Педро, — наказала Ліза.

Ерік О’Донован активував фронтальну камеру та, ледь нахиливши дрон, скерував його на схід. На екрані з’явилася нитка дороги, що подекуди повністю зникала під піском.

Ліза відкинула голову на спинку сидіння. Тепер усе, що зоставалося, — просто чекати. Жінка налаштувалася на багатогодинне очікування, навіть подумала про те, щоб подрімати, розуміючи, що нинішній день буде не з легких, коли раптом О’Донован заворушився на сидінні та тихо проказав:

— Я бачу чоловіка.

— Де? — кров лупнула їй у скроні.

— Чоловік, лежить долілиць на узбіччі дороги. Не рухається.

Ліза Торнтон поспіхом дістала з ніші в дверцятах мінівена свій планшет. Ще одна перевага використання радіопідсилювача — це можливість спостерігати за камерами дрона з різних пристроїв. Жінка під’єдналася до передавача та побачила на екрані невиразний обрис, частково присипаний піском. Людське тіло — поза всяким сумнівом.

До планшета в руках О’Донована нахилився Джонні Лонґбоу:

— Це зовсім поряд.

— Так, не більше ніж за два кілометри від нас.

— Можеш збільшити зображення, — попросила Ліза Торнтон. О’Донован вирівняв дрон і перемкнувся на вертикальну камеру. — Ще… ще… чіткіше, — «Папуга» опускався, Ліза незадоволено супилася. — Оце й усе? — вона сердито тицьнула пальцем в екран. Обрис усе ще лишався невиразним.

— Лізо, це «Папуга», — виправдовувався О’Донован, розводячи руками над iPad, що лежав на колінах. — Вертикальна камера не дасть зображення з розширенням більшим за 320Ч240. Ми могли захопити із собою «Predator»[109], але, боюсь, його не просто протягти через кордон під виглядом дипломатичного вантажу. Навіть у такій лояльній країні, як Чилі.

Ліза пропустила шпильку повз вуха. Підсунувши планшет до носа, вона роздивлялась зображення, яке передавала вертикальна камера. Через півхвилини агент проказала:

— Це не чоловік, ідіоти. Це жінка.

— Що? — Лонґбоу й О’Донован, ледь не зіштовхнувшись лобами, схилилися над планшетом.

— Ви лайно від варення не відрізните, якщо їх не буде підписано. Це Лаура Дюпре, — Ліза штовхнула ліктем Гаррі Харпера, що сидів за кермом. — До неї, негайно!

— А як же наш план? — випростався Джонні. — Що, коли «сутінкові» зараз у Каламі й із хвилини на хвилину вирушать у пустелю?

— Можеш вийти та почекати їх на узбіччі, — відрізала американка.

XCIV

Субота, 24 січня, 06:49 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Протягом ночі Джеймі Макака майже не склепив очей. Біль розпанахував голову: скроні, тім’я та потилиця щеміли так, наче голову коротуна затягнули під воду, на глибину одна тисяча метрів, не менше. Джеймі нудило, та найгірше — через нестерпну сухість у горлі пігмея аж вивертало від кашлю. Усю другу половину ночі Макака кашляв так, що у нього ледь не вилітали мізки.

Під ранок терпкість у горлі минула, проте карлик більше не думав про сон. Джеймі згорнувся калачиком, угризався булькатими очима в темряву кімнати та намагався втямити, що з ним відбувається. Він буквально відчував, як розвалюється на шматки його свідомість. У певний момент власна свідомість стала нагадувати карликові стіну, складену з ретельно припасованих, але, попри це, рухомих кахлів. Кахлі могли прокручуватися, повертатися на 180° на невидимих шарнірах. І лицьовий бік кожної кахлі був Джеймі знайомий. Лицьовий бік — то його власне я, то він сам, таким, яким бачив і уявляв себе впродовж десятків років. Аж раптом кахлі поверталися тильним боком, іноді не до ладу, розрізнено та хаотично, а іноді — всі разом. І тоді Джеймі споглядав свою темну грань — щось таке, про що ніколи раніше не здогадувався. Усі думки затоплювало чорнотою, реальність набувала крихкості, наче вівсяне печиво, і Джеймі німів, усвідомлюючи, як у змучену болем голову прослизає щось холодне та лихе. Відчуття було огидним і страшним — наче до рота заповзає довжелезна змія. У такі моменти Макака втрачав зв’язок із власним тілом. Він чув, як б’ється серце, відчував, як підіймаються й опускаються груди, та водночас розумів, що то не його мозок надсилає імпульси до серцевого м’яза, то не він, а хтось інший — щось цілковито чуже — надимає та стискає легені.

Щоразу разом із чорнотою приходив голос. І Джеймі — хай як йому хотілося — більше не вірив, що то голос Бога. Бог не міг бути злим. Бог ніколи не просив би його вбити Ріно.

Коли ставало зовсім страшно, коли відірваність