Читати книгу - "Сніговик"

– відповіла Ракель. – Ти маєш залишитися тут.

– А що Матіас накоїв?

– Харрі сам пояснить, коли прийде. Ти впевнений, що як слід заклав ланцюжок?

– Сказав же, мамо. Ех, якби тільки тато був тут!

– Тато? – Вона ніколи не чула від нього цього слова. Тільки коли він звертався до Харрі, але це було багато років тому. – Але твій батько у Росії.

– Він мені не тато.

Олег сказав це з такою певністю, що Ракель вжахнулася.

– Двері до підвалу! – раптом сказала вона.

– Що?

– У Матіаса є ключ від підвальних дверей! Що ж нам робити?

– Це не проблема! – спокійно відповів Олег і допив воду із склянки. – Треба запхати садовий стілець під ручку дверей. Він саме потрібної висоти. Двері відчинити неможливо.

– А ти звідки знаєш?

– Харрі так якось робив, коли ми грали у ковбоїв.

– Сиди тут. – Вона пішла до сходів.

– Зачекай.

Ракель спинилася.

– Я ж бачив, як він це робив, – сказав Олег, підводячись. – Залишся тут, мамо.

Вона подивилася на сина. Боже, як він виріс за останні роки! Незабаром буде вищий від неї. У голосі ще вчувається дитяча вередливість, але помітно вже й нотки підліткової впертості, яка – вона знала – потім стане рішучістю дорослої людини.

Ракель вагалася.

– Давай я сам.

Олег сказав прохально, і вона розуміла, що її згода для нього важлива: він хотів протистояти дитячому страху, бути дорослим, бути як батько. Кого б він так зараз не називав.

– Тільки швидко, – прошепотіла вона.

Олег побіг.

Ракель застигла біля вікна, дивлячись на вулицю. Прислухалася до шуму машин за рогом. Господи, молилася вона, хоч би першим приїхав Харрі! Як самій страшно, як тихо навколо.

І тут вона вловила, що тишу порушує якийсь ледь чутний звук. Спочатку вирішила, що він іде з вулиці, але виявилося, звук виходить звідкись позаду. Вона повернулася: нічого, кухня порожня. Знову цей звук – наче цокання годинника або стук пальців по столу. Стіл. Вона втупилася на нього. І тут побачила калюжку. Ракель повільно підвела очі до стелі: посеред білого прямокутника темніла мокра пляма, а в середині плями набрякала прозора крапля. Ось вона відірвалася і впала на стіл. Ракель бачила, як це сталося, але все одно звук змусив її здригнутися, наче її несподівано ляснули по плечу.

Боже, це, мабуть, з ванної! Невже вона забула вимкнути воду в душі? Повернувшись удень, вона нагору не підіймалася і відразу взялася готувати вечерю, отже, це сталося вранці. Ну треба ж, як невчасно – не колись, а саме зараз!

Ракель вийшла до передпокою, збігла сходами та підійшла до ванної. Нічого не чути. Відчинила двері: підлога суха, воду вимкнено. Вона зачинила двері та хвилину постояла біля ванної. Потім поглянула на двері спальні, неспішно підійшла до них. Поклала долоню на ручку. Завагалася. Ще раз прислухалася, чи не їде машина, і відчинила двері. Вона стояла на порозі й дивилася в кімнату. Їй хотілося кричати, але інстинкт підказував, що робити цього не можна. Треба мовчати.

– Дідько! Дідько! – вилаявся Харрі і так гепнув кулачиськом по дошці приладів, що вона тріснула. – Що там сталося?

Машини стояли у великому заторі прямо перед тунелем уже дві довгих хвилини.

Відповідь негайно пролунала з поліцейської рації: «Аварія на третьому кільці коло виїзду до західного тунелю біля Тосена. Постраждалих нема. Евакуатор уже їде».

Харрі підніс до губ мікрофон:

– Хто там зіштовхнувся?

– Якісь дві приватні машини, обидві з літньою резиною, – стисло доповів голос у рації.

– Щолистопада одне й те саме, – зітхнув інспектор із заднього сидіння, – тільки-но випаде сніг…

Харрі не відповів, продовжуючи барабанити пальцями по дошці приладів. Що тепер робити? Попереду та позаду, скільки око бачить, – машини, і всі сирени та мигалки світу не можуть їх прибрати з дороги. Харрі міг би, звісно, вискочити з машини, добігти до місця аварії та допомогти поліцейському патрулю швидше розгребти затор, але бігти доведеться кілометрів зо два.

У машині панувала мертва тиша, чути тільки було, як працює мотор на холостому ходу. Вантажівка, що стояла попереду, просунулася вперед на метр і спинилася. Інспектор-водій, що сидів за кермом, послідував за вантажівкою і загальмував, мало не ткнувшись у неї бампером, наче боявся, що, коли не намагатиметься просуватися в заторі, старший інспектор знову вибухне. Від різкого гальмування дві металеві танцівниці в бікіні, що висіли під дзеркалом заднього виду, загойдалися, подзенькуючи в тиші.

Харрі знову подумав про Юнаса. Чому? Чому він подумав про Юнаса, коли розмовляв з Матіасом по телефону? Якийсь звук… У слухавці фоном було чути якийсь звук.

Харрі вдивлявся в танцівниць. До нього раптом дійшло.

Він допетрав, чому подумав про Юнаса. Здогадався, що це був за звук. І зрозумів, що не можна гаяти ані секунди. Або – він намагався відігнати цю думку – навпаки, поспішати не варто. Бо вже пізно.

Олег швидко крокував підвалом, не дивлячись ані праворуч, ані ліворуч, де, він знав, на стінах виступила білими запитальними знаками сіль. Він спробував зосередитися на тому, що мав зробити, і не думати ні про що інше. Так його навчав Харрі. Він стверджував: головне – перемогти єдині чудовиська, що дійсно існують, – ті, що у тебе в голові, але цього треба навчатися. Треба йти та змагатися з ними якомога частіше. Витримати бій, приповзти додому, забинтувати рани і повернутися на поле бою. Олег так і робив: спускався до підвалу якомога частіше. Сам. У нього не було іншого виходу: ковзани мають лежати у холоді.

Він узяв садовий стілець, протяг його за собою по підлозі, щоб злякати тишу, переконався, що двері до підвалу зачинені, підставив стілець та перевірив: ручка дверей не провертається. Ось. Але тут Олег закляк на місці: що це за звук? Подивився на маленьке скляне віконце у підвальних дверях. Він не міг відігнати страшну думку: хтось стоїть по той бік. Хотів утекти, але змусив себе залишитися на місці й спробував прогнати страшну думку іншими. «Я в будинку, – думав він. – Тут я у такій самій безпеці, що й нагорі». Зітхнув, серце в грудях билося гучно та швидко, як басовий барабан у ритмі року. Олег ще раз поглянув на віконце і побачив відображення свого обличчя, а над ним – чуже обличчя та руки, руки чудовиська! Олег позадкував і на щось наштовхнувся. І тут рука затисла йому рота. Він навіть не зміг крикнути: ні, воно зовсім не в голові! Воно тут, тут, чудовисько у будинку! І всі вони незабаром помруть.

– Він у будинку, – сказав Харрі.