Читати книгу - "Армагед-дом"

вчинили нічого протизаконного. Вони миролюбні, особливо на тлі інших молодіжних забав. До їхньої групи входять в основному благополучні діти високопоставлених батьків, ліцеїсти та випускники ліцею. Ідейним натхненником вважають письменника Великова, хоч сам Великов усіляко заперечує свою причетність… Я хочу попередити вас, Лідіє Анатолівно. Просто попередити. Бо з тими, хто виходить стінка на стінку, навіть з тими, хто ґвалтує в під’їздах неуважних дівчат, — з ними все зрозуміло, а ось із цими… Сектанти, фанатики. Я не здивуюсь, якщо вони вчинять групове самогубство чи щось на зразок того…

Лідка глибоко, до самих п’ят, втягла задушливе повітря кабінету.

— Лідіє Анатолівно… може, все-таки візьмете ще таблетку?

— Ні, — сказала вона крізь зуби. — Дякую. Переб’юсь.

Великов писав захопливо; узявшись за книжку, Лідка, як правило, спершу дочитувала її до кінця й лише потім отямлювалась, згадуючи чомусь колоритний плюскіт у череві великівського молоковоза. Гарно, яскраво, талановито, але ж маячня, несосвітенна маячня…

Хлопчаки, що колись обступали відомого письменника, стали тепер юнаками; їхнє обожнення від цього не зменшилось. Глибоко заховане великівське марнославство отримувало регулярну солодку поживу; тим дивніше було, що Лідка виявляла до відомого письменника певну поблажливість. Не відверту, звісно, але й не надто замасковану. Лідка не сприймала великівські писання всерйоз, і він пробачав їй — за мовчазною згодою.

«Останню жертву» Лідка прочитала разів п’ять. Але зовсім не тому, що їй дуже сподобалася ця книга.

— Андрійку… Може, сходимо сьогодні в парк?

Син відразу запідозрив, що щось негаразд. У його планах на сьогодні були завдання з алгебри й білети з фізики, і Лідка це чудово знала.

— А… вдома ми поговорити не можемо?

У нього були винуваті, як у песика, очі.

Лідка зітхнула. Присіла на край столу:

— Розумієш…

— Мамо, — сказав він швидко. — Я не пробував ніяких наркотиків. Я навіть не курю, ти знаєш.

Лідка злізла зі столу, підсунула стілець, сіла, закинувши ногу на ногу:

— Коли мені було п’ятнадцять років, в одній передачі по телевізору, в прямому ефірі, якийсь хлопець облився бензином і підпалив себе.

Андрій повагався. Відсунув підручник із фізики:

— І всі на це дивились? Як він обливався бензином?

— Він дуже швидко все зробив, — терпляче пояснила Лідка. — Ніхто не чекав. А потім, коли він загорівся, у студії сталася паніка…

— Він загинув?

— Так.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

Лідка глибоко зітхнула:

— Тоді, в кінці позаминулого циклу, дуже відомою була одна секта. Вони запевняли, що Ворота цього разу не відчиняться. Цитували стародавні пророцтва. Обклеїли листівками все місто… Нам тоді здавалося, що справді настав кінець світу. Що світ летить під три чорти. Було дуже страшно, доки Зарудний…

Лідка на секунду затнулась. Здається, вона вже розповідала про це синові. Не так докладно, але розповідала, і, що найприкріше, вона вже не пам’ятає, про що казала Андрієві, про що — ні.

Андрій мовчки чекав, поки вона збереться з думками, але Лідка, замість того щоб продовжувати, поклала на стіл «Останню жертву» Великова, колись лискучу, а тепер добряче пошарпану книжку.

Андрій перевів погляд з Лідчиного обличчя на книжку й назад. Насупився.

— Андрієчку, — сказала Лідка якомога безтурботніше. — Віталик НЕ ПИСАВ того, що прочитали потім ці… хлоп’ята. Це всього лише фантастика, вигадка, Віталик був упевнений, що до неї й поставляться, як до художньої вигадки… Як до метафори. Ну не можна ж на повному серйозі…

Вона затнулась. Андрій дивився вбік.

— Розкажи, — попросила вона тихо.

Тривалу паузу заповнили муха, що дзижчала у вікні, і шум машин на далекому проспекті.

Нарешті Андрій підвів очі:

— Мамо… Я ж тебе не розпитую… про твої академічні справи. Що ти там робиш, та з ким, та навіщо…

Лідка перечекала, поки стихне нечутний дзвін замашного ляпаса. Повідомила, потираючи слід уявного удару:

— В академії я не роблю нічого такого, про що не могла б розказати тобі.

— Справді? — здивувався Андрій.

Лідка спалахнула. Найбільше в світі їй хотілося взяти його за барки і тицьнути носом у стіл, у кляту книжку клятого Великова, і ще, і ще…

Здається, він злякався. Мабуть, було від чого.

— Мамо…

— Мовчи.

— Мамо… людина повинна мати право… це не трагічно, навпаки…

Лідка повернулась і пішла геть.

* * *

— Отже так, — сказав Великов. — Ні про які твої справи він не знає і ніяких натяків у його словах не було. Він просто вимагає права на власне життя — я, мовляв, у твої справи не лізу, але й ти теж… Зрозуміла?

За вікном періщив дощ. Лідка стояла під відчиненою кватиркою, і рідкі холодні бризки клювали її, наче дзьобами.

— Лідо… Лишилося зовсім трохи. Візьми себе в руки.

— Я в руках, — Лідка повернулась. — Ти розмовляв із ним… про цю мерзоту, на березі?

Великов кивнув:

— Нічого особливого. Це свого роду випробування, всі хлопчаки проходять через… ну, перевірити, на що ти здатний, довести всім, що здатний багато на що…

Лідка мовчала. За останні дні смак валідолу зробився для неї буденним, звичним.

— Вони присягаються, що здатні принести себе в жертву людству, якщо знадобиться. І тренуються; добровольця підвішують на скелі. У самих плавках. Тобто по серйозу треба бути голяка, але вони соромляться…

Великов усміхнувся, і Лідка раптом відчула, як її заповнює роздратування. Ненависть до цього… до цього кривляки, що кілька років тому написав ідіотську книжку.

— Замовкни! Ну чого ти шкіришся!!

Великов замовк. Усмішка сповзла з його обличчя, і в очах, що зробилися круглими, Лідка побачила своє відображення — божевільна баба з перекошеним ненавистю обличчям.

— Віталику… Вибач. Вибач, будь ласка. Пробач. Я не хотіла. Я зірвалась… Пробач.

— Ну ти даєш, — сказав Великов пошепки. — Лідо… може, я поки що додому піду?

— Ні, — сказала вона квапливо. — Я більше не буду. Обіцяю тобі. Я вже взяла себе в руки. Продовжуй.

Якийсь час Великов мовчав, і Лідка чекала, що він таки піде, перепросивши і пообіцявши ввечері зателефонувати.

Великов помовчав ще. Повагався. Звів на Лідку серйозний погляд:

— Ти думаєш — це я в усьому винен? Книжка?

Вона здригнулась — і цим видала себе.

— Ні, що за дурниці. До чого тут ти.

Слова вже не мали сенсу.

— Я й сам часом… — Великов дивно посміхнувся. — Утім… дурниці, ти маєш рацію. Не було б моєї книжки — вони знайшли б іншу… Отже, від заходу сонця до першого світанкового променя доброволець висить на скелі, причому вже на перше його прохання друзі готові звільнити його. Усі вони сидять поруч, розмовляють про людську природу, про таїну любові та смерті, про те, чи є Бог і якщо є,